Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Глава 10

Теодор

 

Хтось веде щоденник, чіпляє картинки над столом, пише вірші. Якщо я хочу висловити свій настрій та думки, я створюю парфумерну композицію. Пам'ятаю точний запах кожного компонента, уявляю їх поєднання, граю нотами ароматів, наче складаю мелодію.

Димний ладан та гіркий безсмертник, міцний, строгий аромат – це дядько. Енергійний та зібраний Нік, як свіжий сік алое з нотою ялівця. Мілана – пудрова карамель із кислинкою. І Оля – яка ж вона?

У ній є легкість молочного мусу, тонка свіжість лотосу. Одначе, це не головне, це додаткові відтінки. Але якою є її основна нота? Я маю три дні, щоб це дізнатися. Та маю виконати свою обіцянку.

Додаю номер у пам'ять телефону та відправляю СМС про деталі завтрашньої зустрічі. Все, на сьогодні запас моїх сил вичерпано.

Приймаю душ за завалююсь у ліжко.

Наступного дня відправляю Мілану на розвідку, а сам поринаю у звичний офісний процес. Робота – мій надійний щит від усіх зайвих думок. Тільки іноді поглядаю на карту з геолокацією.

Вранці синя крапка довго трималася на одному місці. Я перевірив адресу – міська лікарня. Потім вона кружляла центром міста, зависаючи то біля одного ТЦ, то біля іншого.

Сподіваюся, Мілана отримає цікаву інформацію про мою наречену. Тому що в інтернеті нічого особливого я не знайшов: стандартні селфі, відгуки на книги, природа та шкільні лінійки.

А ось в агентстві з найму хтось попрацював вкрай неохайно. Я поставив пару запитань менеджеру, представившись іншим іменем. І виявилося, що жодної Ольги Савчук у базах даних немає і ніколи не було.

Отже, я не помилився – дівчина розігрує ніжну і недоторкану. Доведеться вивести її на чисту воду. Для цього я звільнив другу половину дня.

За обідом натякаю Ніку, що їду на зустріч із нареченою. Хочу перевірити, чи не викриє себе зам. Але Прохоренко лише киває, а потім знов заводить розмову про зниження якості сировини. Ну що за маячня?

Дядька немає з нами всього один день, а справу його життя, схоже, вже хоче пустити під три чорти його найкращий друг!

Після обіду набираю Мілану.

Ні, вона нічого не з'ясувала і не збирається. От тобі й маєш! У неї раптово намалювались якісь справи. І взагалі вона хоче, щоб я перестав нею командувати! Це щось новеньке. Дуже дивно. І це жахливо дратує мене.

Невже це Оля так вплинула на неї? От я утнув – знайшов кому довірити відповідальну справу. Підсадна наречена моїй фігуристій дурепі вже всі мізки промила. Вже вривається терпець – так кортить дізнатися, що в них там сталося.

За півгодини до зустрічі паркую електрокар біля банку. У вестибюлі на мене вже чекає менеджер.

– Все готово? Як ми домовлялись?

– Так, Теодоре Платоновичу. Індивідуальний сейф на ваше ім'я і ще один поруч.

– Чудово, проведіть мене.

Завантажую у свій осередок два конверти. Один із документами, один порожній – для Олі. Звичайно, я знаю склад всіх своїх ароматів напам’ять, до тисячних відсотків, але дівчині це знати не обов'язково. Закриваю відсік, повертаюсь на перший поверх і влаштовуюсь на шкіряному дивані.

Менеджер приносить каву, пропонує журнали, але я провалююсь в робочий чат і не звертаю уваги на дуже важливих персон, що проходять повз.

Я чекаю на розпатлане пташеня Олю. Ну гаразд, після Міланкіних зусиль – трохи причепурене пташеня.

Але чому так довго?

Відкриваю геолокацію, блакитна крапка горить поряд із моєю. Вона тут. Піднімаю голову та оглядаю приміщення.

Літній чоловік навпроти гортає документи. Дівчина-менеджер розставляє буклети біля стійки. Ще один працівник банку розпинається перед якоюсь мажоркою. Я знаю її? Вона киває клерку та вказує на мене.

Оля? Це вона?

Дзеркало волосся обливає плечі, вона пофарбувалась? Ні, колір той самий, темно-сірий, але невловимі червоні відблиски роблять його глибоким, підсвічують шкіру.

Піджак огортає тонку талію, повітряна блузка та класичні штани зі стрілками створюють елегантний силует, стриманий і манливий одночасно.

Легкий макіяж підкреслює великі очі, ніжні губи м'яко блищать, впізнаю трохи кирпатий носик. Це точно Оля, але вона зовсім інша. І не лише зовні.

Вона рухається плавніше та спокійніше, погляд відкритий, плечі розправлені. Цікаво, це тому, що все йде за її планом? Дівчина посміхається, дражнячи ямочкою на щоці. Але лише доти, доки я не підходжу до неї.

 

Оля

 

Мені пощастило. У мами вже злипалися очі, коли я повернулася. Тому вона не чіплялася з розпитуваннями, а я не поспішала ділитися делікатною ситуацією, в яку потрапила. Ми пораділи за Костю, я сказала, що знайшла роботу лише на кілька днів, але з гарною зарпнею. Потім побажала мамі добраніч і пішла готуватися до сну.

На превеликий подив, заснула я швидко і спала без сновидінь. Напевно, ще діяло заспокійливе, яким мене напоїли вдень.

Я надто чутлива до будь-яких хімічних речовин. Знеболюючі мене дуже довго тримають, від ковтка алкоголю відразу проймає, а якщо користуюся будь-якою парфумерією, за пару годин маю головний біль.

Вранці, як не дивно, я відчуваю приплив сил. А чому б ні? Не все так погано. Гроші на реабілітацію для брата в мене є. З Теодором я побачуся ближче до вечора. А гордовита Мілана не буде зачіпати мене зайвого разу – я для неї порожнє місце.

Швидко снідаю, одягаю улюблений картатий сарафан, світлу блузку і виходжу надвір.

Мілану я попросила чекати мене недалеко від дому, щоб вкотре не брехати мамі і не збуджувати фантазію сусідів. Будинок у нас старий, з далекозорими бабусями-пліткарками.

– І навіщо ти так рано встаєш? – у салоні мерседеса п'є каву і розповсюджує квітковий аромат Мілана. – Ой, ми що, до недільної школи їдемо? – Кривиться блондинка, роздивляючись моє вбрання.

– Привіт, – усміхаюся дівчині. - Мене зовсім не зачіпають її випади. Адже незабаром я побачу Костю і потішу його гарною новиною. – Ні, не до школи, а до лікарні. Потрібно заплатити за лікування брата.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍