Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Розділ 15

А Розалія справді ввірвалася до нашої кімнаті з самісінького раночку. Завжди вона так – готова до всього й будь-коли, але це ніколи не стосувалося її зовнішнього вигляду. Золотисте волосся, так і не розчесане після вчорашнього дня, було зібране у недбалу високу гульку, а  сукня була такою розтріпаною, що мимоволі подумала про те, як можна було її довести до такого стану.

– Сестричко, допоможи,– благально протягнула вона.

– Хто б сумнівався,– ледь прошепотіла, але таки зробила кілька легких помахів руками, створивши нормальну зачіску й повернувши темно-синій сукні Розалії нормальний вигляд.

Мене завжди дивувало у сестричці саме те, що вона була дуже сильною чародійкою, її захисної магії поки ніхто не зміг пробити, але в побутових питаннях вона була гірше найгірших. Особливо, якщо це було пов’язано з зовнішнім виглядом. Якось так мало без волосся не залишилася, випробовуючи нове закляття з останнього модного журналу. Ото історія була...

З тих пір вона завжди зверталася за моєю допомогою, коли поспішала кудись. А я була цьому тільки рада. Сьогодні таке прохання навіть допомогло трішки розслабитися. Магія завжди діяла на мене заспокійливо і була особливо корисною після недавніх подій.

Уявляєте, Даріс настільки образився через кулон, що навіть був готовим спати на підлозі біля ліжка і якщо хтось зайде, то можна було б сказати, що він просто скотився з нього вночі. Нічого страшного, правда? Проте я під муками совісті таки почала вмовляти нареченого, у результаті чого ми просто звели мур з тієї сотні подушок, що раніше так мене бісила.

Заснув він швидко, а от я довго не могла стулити очей, думаючи про всі недавні події. Пригадувала перше вторгнення комісії з магічних справ до маєтку сім’ї Менджіль, приїзд Даріса, наш з ним від’їзд до мого нового дому, друге вторгнення комісії з магічних справ, потім третє. А тоді думала про кулон, що лежав на тумбі біля ліжка. І все ж, його гнів не такий вже й справедливий. Чи це просто така гра, щоб викликати мої муки совісті?

Відкривши м’яку оксамитову коробочку, я дістала прикрасу й побачила дещо нове – вона світилася. Не так сам кулон, як букви, що були на ньому. Я довго думала, що ж там, складала їх разом, але нічого не виходило. Це було доти, поки не вирішила підсобити собі магією і букви злетіли в повітря, утворивши речення: «Пробач. Ми можемо почати все з початку?»

Ось відтоді я була справді зла. Ну просто страшенно. Невже не можна було раніше поводитися по-людськи, а точніше по-ендорськи? Тоді то й вибачатися не було б за що. А кулон же такий милий… Взяла й одягнула його одразу, щоб випадково не загубити чи знову десь не впустити. Тепер вже мені час було реабілітуватися. Можливо, хоч це допоможе – побачить і зрадіє.

Тоді лягла назад на своє місце й поглянула на Даріса. Його майже не було видно з-під ковдри, лише обличчя, яке повністю закривало волосся. Я мимоволі потягнулася рукою і відкинула його, милуючись мужніми рисами обличчя. Але даремно, ой як даремно. Даріс просто взяв і повторив власний маневр, пригорнувши мене до себе медвежою хваткою. Ех, сама себе заманила у пастку. Проте чому ж вона така приємна?

Ось через це я й злилася по-справжньому і була готова з радістю допомогти Розалії. Хоча ні, насправді мене найбільше гнітило те, що прокинулася я хвилин двадцять тому і поруч вже не було Даріса, а замість приємного тепла відчувалася лише холодна пустка.

– Ходімо вже,– потягнула мене за руку Розалія, починаючи тараторити.– Я попросила кухарів приготувати гарячі страви на весілля. Будемо обирати. Ще вдалося з’ясувати, що один із місцевих садівників непоганий дизайнер. Він підкаже, де краще провести все дійство. Потім порадимося з Дарісом стосовно цього, а тоді на куштування тортів до найкращих кондитерів Кепітелії.

– І коли ти тільки встигла?

– Справжній організатор ніколи не розкриває власних секретів,– посміхнулася сестричка. Це була чи не єдина її щира посмішка за останні дні.

Я бадьоро покрокувала крокувала слідом за нею і думала. Все змінюється та хотілося б, щоб і далі це було лише в кращу сторону. Проте щось мені підказувало, що все буде далеко не так гладко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍