Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

Орест припинив зображати безтурботного незалежного слухача й зробився похмурим, стиснув губи й відвів погляд убік. Дивно, що змовчав. Невже сприйняв тодішню погрозу чужинця навсправжки? Якщо й так, мені від цього легше. Сама я навряд чи вгамувала би цього вкрай настирливо-противного індивіда. Навіть його майбутня дружина над ним не владна. Лише батько. Що вже мені казати? Килина, до слова, припинила посміхатися та скорчила незадоволену гримасу, гордо відказавши:

- Врятований тут, швидше, Орест. З тобою він пізнав би лиш убогість і ганебне забуття…

- Килино, замовкни, будь ласка! – грізно обізвався до дівчини її горе-наречений.

Ох-ох-ох! Зі мною він так не говорив. Невже настільки вправно навчився приховувати свою справжню огидну сутність? Що ж, мої оплески втраченому таланту! Але чим йому не вгодила майбутня дружина? Хіба він не мусив підтримати її? Як не галантно з його сторони. Я б образилась.

- На твоє щастя, наша «дружба» не доросла до цього, – таки відповіла на випад.

Дівчина нічого більше не сказала. Лиш кинула короткий ображений погляд на свого жениха.

- Ви надовго затримаєтесь у нашому краї? – обізвалася до мовчазного чужинця Серсея, аби змінити хід розмови.

- Гадаю, менше, ніж на місяць, – стримано відказав той.

- А як ваше здоров’я? – продовжила розпитувати дівчина кокетливим тоном.

- Не скаржусь.

- Я так і не почула вашого імені. Воно у вас є взагалі?

- Рейван, – неохоче.

- Рейване, чи не бажаєте скласти мені компанію на ярмарку? – сором’язливо поцікавилася дівчина, накрутивши пасмо русого волосся на вказівний палець.

Кинула короткий погляд на чужинця. Байдужий вираз обличчя, суворо стиснені губи, ледь помітно зсунені брови... Схоже, не лише мене її допит почав дратувати.

- Не бажаю, – так спокійно й упевнено другу красуню Мефесу ще ніхто не відшивав. У мене ледь не відпала щелепа, захотілося поаплодувати.

На лице полізла мимовільна посмішка. Серсея це помітила та стрілила в мій бік гнівним поглядом. На тому будь-які розмови припинилися, чому я дуже сильно зраділа. В такій компанії не гріх зробитись антисоціальною персоною. Спілкування з цією четвіркою приносить більше головного болю, ніж задоволення.

Далі, хвала духам, дратівливі бесіди припинилися. Лідія взялася розглядати краєвиди з вікна, я ж дозволила собі трохи подрімати в неї на плечі.

Різкий поштовх возу розбудив мене. Добряче підскочивши, ледь не полетіла всім тілом на людей, котрі сиділи навпроти, проте Рейван вчасно притримав мене.

- Що сталося? – запитала сонним стривоженим тоном.

- Можливо, щось зламалося, – знизала плечима Лідія.

- Приїхали! – із сарказмом прикрикнув візник. - Міст попереду – розвалений. Доведеться їхати в об’їзд. Це десь на дві-три години довше.

Ми значно відстали від інших возів, тому поспитати в когось ради чи попрохати помочі не мали змоги. Довелося самим шукати вихід із ситуації.

- Ми можемо продовжити шлях пішим ходом, тут небагато залишилося. Я навіть бачу орієнтовне місце, де можна було б безпечно перетнути річку, – запропонувала Лідія, щойно ми вийшли з воза оглянути ступінь руйнації переправи.

- Це забере в нас купу сил і часу. Краще зробити так, як порадив дядько Лукаш, – не будемо тикати пальцем в лінивих людей. Втім, від Килини я іншого й не чекала.

- Але ж їхати доведеться лісом: ця місцевість нам малознайома. Хтозна, що на нас там чекає, – наполягала на своєму подруга.

- Погоджуюся. Ця дорога – перевірена часом і пропахла людьми настільки, що дикі звірі бояться навіть лапою ступити, але там, – кивнула на хащі, - їхня територія, куди нам носа краще не пхати. Тим більше надвечір.

Остання моя вилазка до лісу яскраво продемонструвала, що безпека – відносна. Вовки не бояться близькості людей і сміливо навіть поодинці вештаються околицями мисливського поселення. А вже тут годі сумніватися в їх присутності й переважності.

Ліс – надто ризикований вибір.

- З нами ж чоловіки, чого зайвий раз нервувати? – відмахнулась Килина.

- Ну знаєш, – закотила очі, кинувши зневажливий погляд на Ореста, - не всі такі відважні, як твій муж.

Так, це був прямий безсоромний натяк. І син старости його зрозумів, бо глянув на мене у відповідь озвіріло.

- Пропоную проголосувати, – вклинилася у розмову Серсея. - Хто за те, щоб не перти за тридесять земель пішки?

Ми з Лідією похмуро простежили за тим, як троє її друзів разом здійняли руки вверх.

Хто б сумнівався.

Візник, невдоволено сплюнувши, прокоментував:

- Мені однаково цю стару шкапу доведеться кудись тягти, тому на мій голос не розраховуйте.

Усі дружно перевели погляд на Рейвана.

- Що ви скажете? – поцікавилась я в нього спокійно.

- Мені без різниці, – знизав той плечима.

- Ну от! – радісно викрикнула сестра Роджера. - П'ятеро проти двох…

- Він сказав, що йому без різниці, але не підтримав вас! – обурено перебила Лідія.

- Наших голосів, однаково, більше. Тож лізьте назад до воза, не затримуйте час: його в нас і так нема, – скомандувала наречена Ореста самовдоволено.

І мені в цей момент дуже захотілося хоч якось її попустити.

Робити було нічого. Полізли. Дорога продовжилась у доволі напруженій атмосфері. Через півтори години стемніло, наш рух сповільнився. Тиша й помірне гойдання транспорту заколисували, проте заснути не вдавалося через біль у спині й затерплі ноги та сідниці. Безмежно хотілося, нарешті, ступити на землю й розім’яти кінцівки, вдихнути свіжого повітря, але зупинки, якщо й були, то зовсім короткі.

Раптом віз укотре, гойднувшись, спинився. Коні голосно заіржали й почали тривожно топтатися на місці, відмовляючись іти далі.

- Ну що сталося цього разу? – роздратовано запитав візника Роджер.

- Не знаю. Шлях чистий, але тварини не хочуть іти далі, – розгублено зізнався той, безрезультатно смикаючи повіддям.