Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- То змусьте їх. Вдарте сильніше чи що, – порадила Серсея – велика «знавчиня» правил поводження із тваринами.

- Вони відчувають присутність ворога, – раптом настороженим тоном видав чужинець.

- Ворога? Це кого? – зляканим тоном перепитала Килина.

Рейван мовчав, потупивши погляд, мовби до чогось пильно прислухався. Зрештою, він важко подивився на Ореста, недобре скривився й оголосив свою здогадку:

- Вовків.

Дівчата злякано зблідли, а ми з Лідією переглянулися.

- Зграї просто так не нападають. Якщо спокійно перечекаємо, поки вовки від нас віддаляться, зможемо закінчити дорогу без пригод, – спробувала я заспокоїти, швидше, саму себе, ніж загал.

- А що як вони голодні? Ми станемо їх здобиччю! – почала наводити паніку Серсея, в чиїх очах засвітилися капельки сліз.

- Не голодні. Тут удосталь всякої звірини, – заперечив Роджер.

- Отже, сидимо й не рипаємося! – наказала Лідія.

- Не допоможе, – похитав головою Рейван, як і всі ми, вслухавшись у протяжне виття. Звук долинув зовсім близько. - Зграя рухається в нашу сторону.

- Чому? Що їх приваблює? Невже страх? – брат Серсеї теж починав панікувати, переводячи погляд із блідого Ореста на зосередженого чужинця.

Останній похитав головою, втупивши свої жовто-медові очі в сина старости:

- Що ти ховаєш у внутрішній кишені своєї жилетки? – суворе.

Хлопець здригнувся й здивовано глянув на чоловіка.

- Звідки ти?.. – почав було він, але змовк.

- Діставай! – наказав чужинець.

Рука Ореста несміливо пірнула під одяг і вийняла звідти шмат чорного, залитого каплями крові хутра.

Кінчик хвоста!

Вовчого.

- Бовдуре, чим ти думав, коли брав це з собою! – скочила я обурено, готова знести комусь його безмозку голову.

Проте Лідія розсудливо притримала.

- Це мій трофей! – гордо випнув уперед груди парубок. - Я прикінчив того вовка своїми руками. Ось цими…

- Гляди, щоб я тебе зараз не прикінчила! – бачать духи, я була до цього не лише охоча, а й готова.

- Ти вбив вовчицю, – злісно вставив чужинець, - у чиїй утробі жило дитя. Невже не спромігся перевірити?

Повисла тяжка тиша. Орест присоромлено відвів погляд, підтвердивши: таки-так, не перевірив. Він надто сильно був засліплений прагненням убити й помститися, все інше його не хвилювало. Лише власна гордість і самолюбство.

- Що ти накоїв! – мовила тремтячим голосом.

- Треба... Треба тікати! – викрикнула Серсея, в паніці вискочивши з воза й кинувшись до темені лісу.

- Стривай! – крикнула їй навздогін злякано.

- Дурепо, вернись! – кинувся ловити її Роджер.

- А ти куди? Стій! – спробувала піймати друга за руку Килина, але той вивернувся.

- Божевілля якесь, – прокоментувала ситуацію Лідія.

- І що тепер? – озвучила питання, котре турбувало в цей час нас усіх.

- Я подам сигнал тривоги, – рішуче мовив Орест, після чого щосили засурмив у старий бхаральський ріг. Такі завжди брали з собою у далекі походи жителі зони відчуження, щоб у разі небезпеки мати змогу покликати когось на поміч. А небезпека чатувала тут повсюди, бо переважна незаселена частина місцевості характеризувалася дикою неприборканою природою з її небезпечною флорою й фауною.

Гучний грубий звук ненадовго оглушив нас і змусив птахів у паніці покинути їх гнізда на деревах. Через чверть хвилини ми отримали приглушену відповідь, з якою прийшло невеличке полегшення: інші мефесці почули й невдовзі будуть тут. Залишилося їх дочекатися. Бажано, живими.

Пройшло ще пів напруженої хвилини, перш ніж до наших вух долинуло далеке, та від того не менш небезпечне гарчання. Килина здригнулася, припавши всім тілом до коханого.

- Оресте, любий, зроби щось! – в паніці викрикнула та.

- Вчини як справжній чоловік і пожертвуй собою заради нас усіх, – прошипіла злісно Лідія, - зрештою, це ти винен у тому, що зараз відбувається.

- Не дратуй мене, дівко, інакше першою в розхід підеш, – у тон їй відповів хлопець.

- Погрожуєш? – охнула подруга.

- Зберіться, люди! Не час гризтися, – прикрикнула на обох. - Зробимо от що: розпалімо вогонь навколо возу. Це, звісно, вовків не зупинить, проте, впевнена, сповільнить. Ми з Рейваном і Лідією швидко зберемо хмизу, а ви обгородіть віз і трохи простору довкола землею, аби полум’я не перекинулося на нас самих. Коней краще відпустити: верхи ми не поїдемо, тож нехай тварини рятуються або бодай відволічуть частину стаї. І позбудьтеся, будь ласка, цього хвоста. Все, діємо швидко!

Вибираючи між двох зол, віддала перевагу меншому, тобто чужинцю. Таки Орест не надто надійний помічник, особливо якщо згадати нашу останню з ним зустріч. Не здивуюся, якщо й тепер він прикриється мною, аби врятувати свою підлу дупу. Тому цього разу доведеться довірити життя незнайомцю, принаймні він свого єдиного шансу на мою довіру ще не змарнував. Хоча сумніви посіяв своєю неоднозначною й дивною поведінкою. Згадати тільки ніч, коли його приятель ледве не заколов мене…

- Якщо ніхто протестувати не збирається, переходимо до діла!

Визирнувши з воза й не вловивши поглядом жодної видимої небезпеки, швиденько пірнула у темряву ближніх зарослів. Страх підганяв працювати швидше, тремтячі руки вихоплювали сухе гілля перш ніж на нього натрапляли очі, під серцем неприємно лоскотала схвильованість.

Ми з Рейваном і Лідією не встигли перекинутися навіть кількома словами, як уже за кілька хвилин розкладали хмиз довкола нашої компанії й поливали його маслом із лампи, аби полум’я розгорілося швидше й трималося довше. Підпалили все тією ж лампою, а далі завмерли тихо на місці в очікувані незваних гостей, а найголовніше - допомоги.

- Як думаєте, Роджер і Серсея виживуть? – питання знову належало Килині.

- Якщо вміють швидко бігати, то так, – відповів байдуже чужинець, ставши поруч мене.

- Гр-р… – почулося тихе.