Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

їх. Можливо, через самотнє материнство Ліли після зникнення Ніно і розриву зі Стефано. Або ж через вроду: якби на тих сходах опинилася Ліла з Дженнаро, то в ролі матері вона була б ще спокусливішою і впевненішою у собі, ніж Сильвія. Але Ліла була відрізана від цього всього. Хвиля подій, яка торкнулась мене у тій аудиторії, рано чи пізно дійде й до Сан-Джованні-а-Тедуччо, але вона, деградуючи у тому Богом забутому місці, цього навіть не відчує. «Як шкода», – подумала я винувато. Мені треба було вивезти її звідти, хай навіть силоміць, забрати з собою. Або ж я могла принаймні впустити її у себе, у своє тіло, прислухатись до її голосу. І саме так я зробила в ту мить. Я почула, як вона каже: «Якщо ти вже мовчки терпиш ці балачки, то не стирчи там, мов кімнатна рослина, допоможи хоча б цій дівчині, уяви собі, що це значить – мати малу дитину». Перемішалися два різні часопростори, два різні настрої, далекі один від одного. Я рвучко підвелася та делікатно й турботливо забрала хлопчика у Сильвії, яка зовсім не протестувала.

16

Яка то була гарна дитинка! Ця мить запам’яталась мені надовго. Мірко відразу зачарував мене зворушливими рожевими складочками навколо зап’ястків та ніжок. Він був чарівний – чудова форма очей, густе волоссячко, довгі й тендітні ступні, і пахнув він приємно. Я тихенько шепотіла йому все це, носячи по квартирі. Голоси чоловіків віддалилися, як і ідеї, що вони їх відстоювали, віддалилась їхня неприязнь, і зі мною відбулося щось нове. Я відчула насолоду. Відчула, мов непідвладний спалах полум’я, тепло цього хлопчика, його рухи, і мені здалося, що всі чуття мої витончились, немов сприйняття цього досконалого шматочка життя, що його я тримала на руках, загострилось аж до судоми, мене аж затопило ніжністю, я хотіла дбати про нього, захищати від усіх лихих тіней, що принишкли в темних закутках помешкання. Мірко, мабуть, відчув це і вгамувався. Це теж принесло мені втіху, я почувалась гордою, що змогла заспокоїти його.

Коли я повернулася в кімнату, Сильвія, яка вмостилась на колінах у Маріарози і прислухалася до суперечки між чоловіками, раз у раз нервово щось вигукуючи, повернулась до мене і, мабуть, побачила на моєму обличчі насолоду, з якою я притискала до себе дитину. Різко підвелася, забрала в мене хлопчика, сухо подякувавши, і пішла вкладати його до ліжечка. У мене залишилося неприємне відчуття втрати. Я сіла на своє місце, ще відчуваючи тепло, яке залишив по собі Мірко, настрій у мене зіпсувався, думки сплуталися. Я хотіла знову взяти на руки дитину, сподівалася, що він розплачеться, що Сильвія попросить допомоги. Що це зі мною? Я хочу дітей? Хочу бути матір’ю, годувати грудьми, колисати до сну? Хочу заміж, хочу завагітніти? А якщо саме тоді, коли я вже почуватимусь у безпеці, з мого живота раптом вилізе моя мати?

17

Я ніяк не могла зосередитися на обговоренні уроку, який дала нам Франція, на напруженій сутичці між чоловіками. Але мовчати мені не хотілося. Я хотіла виголосити щось із того, що читала і думала про події в Парижі, але в голові мені спливали лиш якісь уривчасті фрази. І мене дивувало, що Маріароза, така розкута й талановита, знай мовчала і лиш мило усміхалася, погоджуючись з усім, що говорив Франко, і це нервувало Хуана і позбавляло його впевненості. Ну то й що, хай мовчить, але я говоритиму, інакше навіщо я сюди прийшла, чому не повернулася в готель? Я знала відповідь на ці запитання. Я хотіла показати людині, з якою спілкувалася в минулому, ким я стала. Я хотіла, щоб Франко зрозумів, що не можна ставитися до мене як до дівчинки, якою я була колись, хотіла, щоб він помітив, що я тепер зовсім інша, хотіла, щоб у присутності Маріарози він сказав, що ця зовсім інша людина вартує його поваги. Хлопчик більше не плакав, Сильвія була з ним, вони обоє більше мене не потребували, тому я ще трохи почекала й врешті знайшла, у чому не погодитися зі своїм колишнім. Було то цілком імпровізоване заперечення, мною керували не тверді переконання, а прагнення виступити проти Франко, у мене в голові вже були заготовлені фрази, якими я оперувала з удаваною впевненістю. Загалом я сказала, що сумніваюся в ступені зрілості класової боротьби у Франції, що злука студентів і робітників здається мені поки що досить абстрактною. Говорила я рішуче, бо боялася, що хтось із чоловіків мене перерве і якимсь недоречним словом поновить суперечку. Але мене уважно слухали всі, навіть Сильвія, яка ледь не навшпиньках повернулася в кімнату без дитини. Поки я говорила, ні Франко, ні Хуан не виявляли нетерплячості, а венесуелець навіть схвально кивнув, коли я двічі чи тричі вимовила слово «народ». А Марі це роздратувало. «Ти маєш на увазі, що немає об’єктивних ознак революційної ситуації», – іронічно наголосив він, і я знала той тон, який означав, що він бере мене на кпини, щоб захиститися. Ми не на жарт зчепилися, наші репліки лягали одна на одну: я не знаю, що означає об’єктивні ознаки; це означає, що дія неминуча; отже, якщо дія не неминуча, то можна сидіти склавши руки; ні, завданням революціонера є завжди робити все можливе; у Франції студенти зробили неможливе, машина освіти зламалася і її більше ніхто не полагодить; визнай, що все змінилося і зміниться ще більше; так, але ніхто не вимагає ні від тебе, ні від будь-кого іншого засвідчення на гербовому папері, що ситуація є об’єктивно революційною, студенти виступили та й годі; це не так; це так. І далі в такому дусі. Урешті ми обоє одночасно замовкли.

Була то незвична суперечка, незвична не змістом, а запальним тоном, нехтуванням правил доброго виховання. В очах Маріарози я помітила іскорку зацікавлення, вона зрозуміла, що тон нашої суперечки означає, що між нами було щось більше, ніж спілкування однокурсників. «Ходіть сюди, мені потрібна допомога», – сказала вона Сильвії та Хуанові. Їй треба було взяти драбину, щоб дістати постільну білизну для мене і Франко. Вони пішли за нею, Хуан шепнув їй щось на вухо.

Франко якусь мить дивився собі під ноги, стиснувши губи, немов тамуючи усмішку, і приязним тоном сказав:

– Ти так і залишилась дрібноміщанкою.

Цим словом він жартома обзивав мене багато років тому, коли я боялася, що мене застукають у його кімнаті. Ніхто нас не чув, тому я відрізала:

– Це в тобі все дрібноміщанське – походження, виховання,