Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Розділ 11

Не пам'ятаю, як дісталася до музичної школи. Мене вело вперед бажання дізнатися правду. У Руслана сьогодні було вечірнє заняття. Я в цьому була впевнена, бо сама бачила його розклад. Саме тому ми й збиралися піти в кіно вдень, а не ввечері. Це було перш ніж у нього несподівано виникла «допомога мамі». Я скривилася: зараз думки про це викликали огиду.

Я пройшла через головний вхід, дісталася до потрібної аудиторії й зупинилася перед дверима, чекаючи закінчення уроку. У кімнаті чувся гучний стукіт барабанів і тихі голоси. Я сперлася спиною об стіну і, відкинувши голову, заплющила очі, змушуючи себе ні про що не думати.

Через певний час двері відчинилися і з кабінету почали виходити музиканти. Я чекала. Коли основний потік людей покинув приміщення, я тихо ступила всередину. Біля однієї з барабанних установок стояло кілька хлопців, серед яких і «мій». Без єдиного слова я подивилася в його бік і, помітивши мене, він швидко попрощався з приятелями. Вони вийшли, зачинивши за собою двері. Ми лишилися наодинці.

– Який приємний сюрприз, – обдарував мене своєю фірмовою посмішкою Руслан.

Він виглядав як завше. Це здалося мені дивним. Ніби він мав змінитися. Ніби коли чоловіки зраджують, у них на лобі з'являється червоний хрест чи табличка на спині. Ніби є якийсь знак, котрий жінка може побачити і все збагнути. Бо в іншому випадку дійсність така, що тебе можуть зраджувати по три рази на день, а ти залишатимешся по вуха закоханою дурепою, яка нічого не помічає. І якщо зараз я не бачу змін у Руслані, виходить, могла не бачити й раніше. Тоді він....

– О, я теж сьогодні отримала сюрприз від тебе, – спокійно відгукнулася я, підходячи до хлопця і витягаючи перед собою телефон із світлиною на екрані. – Не скажу, що приємний.

Руслан кілька секунд просто дивився на знімок. Його обличчя не виражало жодних емоцій. А потім він повільно підняв погляд своїх блакитних очей на мене. Раніше мені здавалося, що я витаю в небесах, коли дивлюся в них, а зараз я замерзала у кризі.

– І чого ти чекаєш? – байдуже запитав Руслан. З його голосу зникла вся ніжність. Її місце зайняв холод.

– Правди.

– Правди? – перепитав він глузливо. – Хіба по фото все не очевидно.

Для мене його слова виявилися точно ударом під дих. Я тільки зараз зрозуміла, що глибоко в душі весь цей час сподівалася почути якісь виправдання, вибачення, запевнення, що це була помилка і що він любить тільки мене. Я була готова повірити в будь-яку історію і пробачити його. Мені стало гидко, але цього разу вже від себе.

– Чому я? – голос звучав хрипло.

– Тому що ти закохана, а отримувати чисту щиру любов найприємніше. Тих, хто роздвигає перед хлопцями ноги багато, а хто насправді кохає – одиниці. Ти така невинна, чесна, добра, наївна і все це належало мені. Це було неперевершене відчуття. Шкода, що я був настільки необережний цього разу.

– Цього разу, – повторила я з нервовим смішком, відводячи погляд.

Мій голос майже зірвався. Сльози майже готові були политися з очей. Губи майже затремтіли. Але все це було майже, бо я трималася і не дозволяла йому побачити свій біль. Він цього не дочекається. Я не подарую йому ще одне «неперевершене відчуття»: як воно – розбивати серце закоханій дівчинці.

Мені було мерзенно. Яким треба бути покидьком, щоб користуватися моїм коханням. Ніби мої почуття – це засіб для підняття самооцінки і гарного настрою.

Усвідомлення всього, що відбулося зі мною, настільки зломило мене, що я просто відключилася. Не знаю, сказала я чи він ще щось. Пам'ятаю тільки, як повернулася, трохи похитнувшись, але все-таки змогла вийти з аудиторії і змусити себе продовжувати йти.

У кишені почувся звук телефонного дзвінка. На автоматі дістала його і прийняла виклик, не сказавши при цьому ні слова.

– Тіно, – почувся гучний голос подруги. Вона почала тараторити з такою швидкістю, що я ледь розбирала слова. – Я підняла всіх знайомих і змогла про все довідатися. Та курва на фотографії – це його однокласниця. Мій друг сказав, що вони наче тільки цього тижня гуляти почали. Але найголовніше.... Словом, не знаю, як сказати, але ця... кх-кх у нього не перша. Кажуть, до неї він мутив ще з однією з паралельного класу. І не факт що це весь список. Знаєш, я тобі так скажу: повний мудак цей Руслан. Він навіть нігтя твого не вартий. І взагалі це добре, що у вас усе не зайшло надто далеко. А так пошлеш його і забудеш як страшний сон. Агов, подруго. Ти там?

Здається, я змогла видушити з себе щось чи то було тільки в моїй голові. Хай там як, я скинула дзвінок і повернула телефон у кишеню.

Якимось чином я опинилася на вулиці. За той час, що я пробула в музикалці, почався дощ. Навіть не дощ, а злива. Я йшла мокрим асфальтом, не оминаючи калюжі. Мої кросівки на низькій підошві вже були наскрізь мокрі, і я відчувала, як у них чавкає вода. Але зараз це хвилювало мене найменше.

Зараз мені здавалося, що моє життя зруйноване. Щось усередині обірвалося, і я зламалася, розсипалася як картковий будиночок, поховавши під цими руїнами свої мрії і своє серце.

Холодний дощ заливав мені обличчя, змішуючись із гарячими сльозами, і я вже не могла сказати, від чого саме в мене пливе перед очима.

Здається, я вийшла на дорогу. Голова була як у тумані. Коли переді мною різко загальмувала машина, засліплюючи мене фарами, я навіть не здригнулася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍