Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

крові, Кайлін. Дуже багато крові, — він облизнув губи.

Вітер прибув у потрібний момент. Вдарив їй у спину й блискавично наповнив вуличку димом і курявою. На мить вони загубили одне одного з очей.

Кайлін кинулася ліворуч, увірвалася в найближчий завулок і побігла уперед, наче за нею гналася зграя демонів. Що ж, якщо розповіді про Послідників не перегинали палиці — то це було істиною.

— Повертайся, чуєш! Повертайся, відьмо!!!

Відьма?! Відьма?

Вона загальмувала.

— Поверта-а-а-айся!..

Вона затремтіла. Стільки ж ненависті було в цьому крику.

— Я їх уб’ю, чуєш, Кайлін?! Уб’ю їх усіх!!! Анд’еверса та інших. Увесь той фургонницький непотріб, який допомагав тобі ховатися.

Вона стиснула долоню руків’я шаблі. Сильно. Аж до болю. А він репетував далі:

— Вони палатимуть! Я приведу сюди ще більше братів, пришлю створінь із Урочища та розпалю вогонь, який очистить місто.

І першими на стос підуть верданно. А перед тим, як я піднесу до стосу вогонь, я накажу вийняти з їхніх ротів кляпи. Щоби ти чула, як вони верещать, відьмо! А потім буде Ласкольник. Та інші. Усі, кого ти кохала. Чуєш, мала відьмо?! Чуєш?!!

Вона пішла назад і за якусь мить вийшла із завулка за його спиною. Бачила, як він крутиться по колу, засліплений димом, вимахує мечем, кричить та лається.

Підняла шаблю для удару. — Не кричи, монаше. Я чую.

Він відстрибнув, відгороджуючись блискавкою клинка. Вона глянула йому в очі й затремтіла вдруге.

— Ага, — голос його був схожим на скреготіння каміння. — Тож я вірно здогадався. Ти…

— Я не та, за кого ти мене маєш.

— Ні? — миттєво заспокоївся він. — Я відчуваю в тобі старожитню й потужну ауру. Відчуваю Силу. Твою Силу, яка має виразний присмак смерті; вона дика, первісна… Ти маскуєшся, але її помітно, якщо знати, куди дивитися. Ми сиділи ввечері за сто кроків від Урочища, і я відчував ту Силу біля тебе. Якби ти володіла аспектованими Джерелами, тобі довелося б тоді напитися вина до непритомності, аби не з’їхати з глузду. Тож твоя Сила, виходить, одна з тих, за які посилають на стос. Проклята й небажана.

Він засміявся.

— Аспектована магія. Приписані Джерела. Колись я свято вірив, що де єдиний шлях для людей, шлях, благословенний богами. Я затято полював на тих, хто насмілився сягнути глибше. Так, Кайлін, глибше, бо аспектовані чари, наче пляма олії на поверхні океану. Райдужно міняться, багато обіцяють, але це лише тонка оболонка, під якою… — він почав гарячково жестикулювати. — Під якою знаходиться все: справжня Сила, справжня міць, дорога до… божественності… до всього, чого тільки забажаєш.

Кайлін його не переривала. Нехай балакає, нехай пнеться, бо якщо вже він тут — то не стане кружляти містом і нападати на людей із її чаардану.

— Скажи мені, — втрутилася вона, коли чоловік на мить замовкнув. — Скажи мені, коли ти перейшов на інший бік? Коли ти став Послідником?

Ловчий широко та щиро усміхнувся. Переклав меча в лівицю, а з правиці почав стягувати зубами рукавичку. Тільки тепер Кайлін раптом зрозуміла, що ніколи не бачила його без рукавичок, ані разу. Він здійняв голу долоню й поволі крутнув нею, щоб вона могла придивитися. Це була жіноча рука, невеличка, доглянута, із нігтями, оздобленими візерунками квітів. Долоня молодої шляхтянки.

— Бачиш, — прошепотів він. — Моя — і не моя. Я отримав від Володарів дещо, в чому мені відмовила Володарка Степів. Шанс на нормальне життя. Ценнея, моя наречена, вона… не знала, не вірила, до кінця не вірила, що я це зроблю. Але тепер ми разом, ближче, ніж будь-коли. Й залишимося разом до кінця світу.

Він глянув на Кайлін із виразом шаленої гримаси.

— Знаєш, що ця долоня не старішає? І не змінюється? Постійно така, як тоді, коли я її відрубував. А вона кричала так сильно, так сильно кричала. Кохаю тебе, кричала вона, кохаю тебе. Пам’ятай про це, Арі. Пам’я-а-а-ата-а-а-ай!!!

Видав із себе божевільне виття, здіймаючи руку догори.

З Кайлін було досить. Вона стрибнула на нього, наче її викинуло з катапульти, й завдала широкого горизонтального удару, який мав би позбавити його голови. Послідник тримав меча в лівій руці, його очі були заплющені, він репетував, його крик був, наче видертий з глибин проклятої душі. Мало вийти.

Він презирливо й без зусиль відбив удар. Кайлін мимоволі поставила блок, але чоловік не контратакував, а лише відступив і знову усміхнувся. Вона вже встигла зненавидіти ці його усмішки.

— Я втратив обидві долоні на службі Храму, — він атакував якось зневажливо, знехотя, проте сила удару ледь не вибила їй шаблю з руки. — Удар звичайною, насадженою насторч косою. А вони не змогли нічого з цим зробити. Не захотіли нічого з тим зробити! Може, якби я був сином графа або князя — то вони знайшли б засоби, закляття, Силу. Але для шостого сина якогось прикордонного барона? Вибач, хлопче, наша Володарка піддає тебе випробовуванню. Зноси його з гідністю!

Два наступні удари змусили Кайлін відступити на крок назад. Третього вона не намагалася парирувати, відчуваючи, що не дасть ради, відскочила від Послідника, збільшила дистанцію. Він повільно йшов до неї, крок за кроком.

— Скажи мені, Кайлін, скільки гідності в тому, аби просити старого слугу, щоби він знімав з тебе штани, коли ти маєш висратися, а потім — щоби підтер тобі зад? Скільки гідності в тому, що тебе кормить сліпий, беззубий старець, який дмухає в твою ложку та прикрашає кожну крапельками слини? Знаєш, як воно, коли тебе вкусить комар, а ти не можеш почухатися? І коли всі дивляться на тебе як на меблі? Твої давні товариші приходять у перші дні, співчувають, втішають, обіцяють допомогу. А через два місяці вони відводять погляди й минають тебе, переходять на інший бік майдану.

Він зробив такий швидкий рух, що його фігура перетворилася на розмиту смугу, і раптом виросла й нависла над нею, мов грозова хмара. Невідомо коли встиг перекинути меча в правицю й тепер засипав її градом ударів. Вона відступила, ледь-ледь парируючи та відчуваючи, що наступний удар може виявитися останнім. За мить сперлася спиною об стіну. Він загнав її туди, куди хотів, і тепер не було куди тікати.

Послідник наблизив своє обличчя до її лиця, дико вишкірився, його дихання смерділо гниллю.

— Я просив її лише про одну, Кайлін, просив її тільки про одну руку. Однаково, ліву чи праву. Жерці Володарів обіцяли, що з нами нічого не станеться. Але вона не хотіла, говорила, що ми дамо собі раду, що вона мене не покине. Що