Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід"

все буде добре, — в його очах спалахнуло божевілля. — Але все не було б добре — я бачив це в її погляді. Вона боялася, Кайлін… боялася та хотіла піти собі. Не сказала цього, але я знав. Тож відвів її в потаємне місце й забрав обидві руки. Вона померла там, стікаючи кров’ю, кричачи, що кохає мене, і що я маю про це пам’ятати. Що ми завжди будемо разом. Чи ти зможеш?.. Чи ти зможеш це зрозуміти, чаклунко?

Кайлін відчула дотик на рівні коліна. Могла й не дивитися. Нарешті з’явився Бердеф.

— Ні, Посліднику. Не зможу.

Вона сягнула до пса. Подумки. Волею. Глибоким і прадавнім прагненням. Він не опирався, поєднався з нею більш ніж охоче.

Світ не змінився, залишився таким само сіро-чорним. Змінилося те, як вона почала чути й відчувати запахи. Звуки навколо раптом пригасли й стали тлом, яке до цього часу було виттям вітру й далеким ричанням полум’я. Вочевидь, вони залишилися десь там, далеко, і більша частина її розуму ледве помічала їхню присутність. На перший план висунулися короткі, переривчасті відлуння, далекий брязкіт зброї, миттєво перерваний крик, натяг тятиви, ржання коней. Місто билося. Це добре. І запахи. Піт, страх, кров, лайно. Запахи з глибини міста. Розкопана могила, рана, вкрита хробаками, трупи дітей, що гниють десь у полі, потвори з Урочища у своїй істинній, повній подобі. Запах Послідника. Той стояв надто близько.

— Не зможу, — повторила вона.

Сперла ліву руку об його груди, хоча в ній все бунтувало проти цього дотику, та штовхнула. Усією своєю силою та силою, яку їй міг дати мішанець пастушого пса й вовка, що колись важив сто п’ятдесят фунтів. Бердеф. Його дух.

Колишній жрець відлетів назад на добрі п’ять кроків. На його обличчі з’явився вираз неземного здивування, тож якусь мить він виглядав навіть комічно.

Кайлін дісталася до нього одним гігантським стрибком і ось — це вже йому доводиться відступати. Вона вдарила: зверху, зверху, а потім — низько, в ноги, далі вийшла з-під контратаки блискавичним обертом і широким рубленим ударом проїхалася йому по грудях. Він зумів відсунутися, тож ледве його зачепила, але й цього вистачило, аби навіжений рик розідрав ніч. Його кров була чорною й смерділа, як… як кров трупа. Вона знову доскочила до нього й обсипала роєм ударів. Її накручували власні страх, відчай, лють і гнів. Силу й швидкість давав дух великого пса. Вона отримала його витривалість, енергію, тваринні рефлекси й інстинкти. Мало було серед людей таких рубак, які могли б у цю мить встати проти неї.

Проте він не був людиною. Не до кінця. Був ходячим трупом із долонями своєї нареченої, які поєднала із його тілом Сила Проклятих. З рани, якої вона йому завдала, витекла не лише кров. Раптом його оточили темні пасма, що тягнулися з рани, і хвиля чарів полетіла в бік Кайлін, змушуючи її до блискавичного ухиляння. Дівчина перекотилася через спину, але не встигла звестися на ноги, як із темної хмари вийшла потвора. Здавалася вищою та ширшою ніж мить тому, шкіра її блищала, наче була натягнута на занадто великий скелет, голова була ніби роздавлена ударом, одне око — виразно вище, ніс перетворився на діру, оточену схожими на п’явок чорними мацаками, губи всохли, відкриваючи конічні гострі зуби. Коли він біг, здавалося, що його ноги мають додатковий суглоб десь поміж коліном і стопою.

Лише це вона й встигла зауважити. Якби не дух пса — точно завмерла би від переляку й була б розрубаною першим же ударом. Відреагувала інстинктивно, поставила плаский блок, скоротила дистанцію, відштовхнулася від нього плечем і відстрибнула убік. Ловчий, здавалося, складався зі шматочків заліза, обтягнених виправленою шкірою.

А його швидкість! Ох, його швидкість! Тільки зараз вона зрозуміла, що раніше він намагався залишити її живою. Не показував усіх можливостей, а може, міг зробити це лише у цьому втіленні, але коли він вже його набув…

Він легко відбив її першу контратаку й напав сам. Здавалося, має два чи навіть чотири мечі, бо удари падали, як лавина — один за одним, безперервно, без миті передиху. Він бився просто: праворуч, ліворуч, зверху, знизу, і ще раз, і ще. Щоразу швидше й швидше, напирав на неї, наче панцирна хоругва. Це не могло тривати надто довго.

Він зупинився на пів кроці з мечем, здійнятим до наступного удару. Вона скористалася моментом, аби відстрибнути й перевести дихання.

— Дух пса… В тобі є дух пса… або вовка.

На мить здавалося, що він намагається щось пригадати.

— Ланн’говен, — просичав він. — Ти ланн’говен. Ловець Душ. Ув’язнюєш і змушуєш слухатися духів людей і тварин, черпаєш їхню Силу й міць. Ти небезпечніша, ніж будь-який чарівник, сестро, набагато небезпечніша, а твоя Сила десятикратно проклята в Меекхані, де проти неї і Великий Кодекс, і всі релігії. Хтось, хто може затримувати при собі чужу душу, не знайде спокою в жодному закапелку Імперії.

Вона побачила його обличчя й затремтіла.

— Сила, Кайлін. Невірогідна Неймовірна Сила. Ось що ти можеш отримати. Звичайний чарівник чи навіть великий бойовий маг поряд із тобою — діти. Адже ти саме цього і прагнеш, вірно, дівчино? Прагнеш поглинати душі, черпати з них силу, вміння, бути володаркою в своєму власному царстві. Не мине й року, як ти зможеш мати до свого наказу десятки їх, пізніше — навіть сотні. Найпотужніші люди цього світу впадуть перед тобою на коліна й благатимуть про милосердя. І ти даси їм його… або ж ні. Бо радити буде твоя воля.

Він опустив зброю.

— Ну, Кайлін, дух одного пса — це ніщо. Ти можеш мати душі всіх мешканців цього завошивленого містечка та всіх се-кохландійців, які тут зараз конають. Для початку. Станеш їх володаркою і господаркою. Відплатиш за всі кривди й приниження. Ніхто не скаже ані єдиного злого слова про меекханську сироту і Фургонників. Ніхто навіть не насмілиться подумати щось погане, бо я навчу тебе, як відстежувати такі думки та як відповідати на них, — він зазирнув їй у вічі, і дві бездонні криниці якусь мить намагалися випити її душу. — Одне твоє слово, Кайлін, і ми закінчимо поєдинок і підемо в ніч, полювати.

Вона глибоко зітхнула й також опустила зброю.

— Коли на нас напали бандити, — почала, — ми мали чотирьох псів. Трьох вбили відразу, четвертого стовкли конем і залишили на землі зі зламаним хребтом. Звався він Бердефом. Був наполовину вівчаркою, наполовину вовком і… був моїм другом. Батько повторював, що такий пес нікого не вважає за господаря,