Читати книгу - "Місце під зорями, Анні Кос"

Глава 4.3

***

Лонхату здалося, що маг здригнувся. Лише на якусь мить обличчям Хальварда промайнула тінь справжніх емоцій, але цього вистачило, щоб зрозуміти: удар було нанесено точно в ціль і без найменшого жалю.

— Ні, не буду. Але й говорити про це зараз не бажаю. Ні місце, ні час не підходять для цього, — герцог теж підвівся, спостерігаючи за нею уважно й… Сторожко? Стурбовано? З тривогою? Лонхат не зміг би підібрати точне визначення, наче дивився на співрозмовників через мутне скло. Наче ці двоє без слів продовжували тривалу суперечку. Наче між ними сталося щось особливе, надійно сховане від зайвих очей та вух. 

— Я втомилася чекати, коли цей час настане. З мене досить, — в її голосі звучав не гнів, скоріше, розпечене до червоного жару розчарування. — Досить гратися моїм життям так, ніби в мене немає ні душі, ні почуттів, ні прагнень. 

— Ти знаєш, що для мене це не гра.

— Я думала, що знаю, — неочікувано гірко озвалася вона. — Й бачать боги, стихії й духи, сподівалася, що так і є. Та, схоже, помилилася.

Вона рвучко обернулася до Лонхата й нарешті обняла його, стиснувши так міцно, ніби він був останньою соломинкою, що не давала їй потонути. Йорунн уткнулась обличчям в плече старого, зовсім як мале дитя, що шукає захисту в обіймах дорослого. Від неї віяло нічною вогкістю, все тіло тремтіло чи то від холоду, чи то від ледь стримуваних емоцій, а серце калатало так, що його було відчутно навіть через багато шарів одягу. Лонхат на секунду розгублено завмер, а потім обережно торкнувся її плечей, провів шорсткою долонею по короткому хвилястому волоссю. «Як же ти схожа на брата, дитино! — промайнула швидкоплинна думка. — Який же я радий знову бачити тебе попри все!» І він пригорнув її до себе вже по-справжньому.

Вона відчула. Завмерла на мить, тихенько схлипнула. А потім випросталася, квапливо витерла очі й вимучено посміхнулася:

— Нам треба поговорити. Наодинці. І якщо вже тут це зробити неможливо, то я краще почекаю на дворі.

Вона повернулася й пішла до виходу. 

— Зупинися, — наказ Хальварда справді змусив її завмерти на місці й обернутися. Він примружився, в очах спалахували іскри, які — тепер Лонхат бачив це дуже чітко — не мали жодного відношення до відблисків свічок. За інших обставин старий би зрадів, що гнів мага направлено не на нього. Та за Йорунн стало трохи страшно. — Не роби того, про що потім пошкодуєш. 

— Вже зробила. Ненавиджу вас! — видихнула дівчина крізь зуби й, стрімко розвернувшись, залишила чоловіків наодинці.

Над столом повисла незручна тиша. Лонхат навіть не одразу помітив, що на сходах на другий поверх застиг ще один спостерігач. Ульф провів рукою по волоссю, ніби липке павутиння зняв, а потім якось безнадійно хитнув головою й від душі вилаявся.

— Це правда? — нарешті уточнив старий. — Ви й справді винні перед нею в чомусь, про що я ще не знаю?

— Набагато більше, ніж можна собі уявити, — маг прикрив очі й потер їх пальцями, як зробила б будь-яка смертельно втомлена людина. — І боюся, заплатити за це мені доведеться найдорожчим, що в мене є.

Легкий вітерець ззовні стукнув прочиненими стулками дверей. Лонхат сіпнувся й обернувся, намагаючись зібрати думки докупи, та у голові, наче на сміх, промайнуло лише, що зовні вже досить прохолодно, а вона забула тут свій плащ…  Старий підібрав його з лавки й коротко вклонився герцогу:

— Вибачте. Я не знаю, чи чекаєте ви від мене якогось рішення прямо зараз, та я маю вас покинути. 

Хальвард ледь помітно кивнув, як рівний рівному:

— Ви знаєте все, що маєте. Вранці я поїду геть. Чи продовжувати шлях до столиці — вирішуйте самі.

Старий шанобливо вклонився й вийшов вслід за Йорунн. 

— Гадаю, казати, що я попереджав, не варто? — Ульф спустився донизу й став поруч із другом. — Тебе вона зараз слухати не стане, але може я допоможу? Наздогнати?

Хальвард важко зітхнув і нарешті відвернувся від темного провалля входу. 

— Нехай іде, мабуть, від долі не втекти. — Його права рука торкнулася чорно-золотого обруча на лівому зап'ясті. Браслет, який до цього здавався абсолютно цілісним, без єдиного з'єднання або замка, з тихим клацанням розкрився і залишився в руці правителя. — Напевно, настав час її відпустити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍