Читати книгу - "Вальс на прощання"

сказала Ружена. Потім утямила, що треба його заспокоїти, і вже лагідніше докинула: — Можеш зателефонувати мені, Франтішеку. Але з понеділка.

І обернулася, щоб піти.

— Зачекай, — сказав молодик. — Я тут приніс тобі дещо. Щоб перепросити, — і простягнув пакуночок.

Вона взяла його і хутко вийшла надвір.

6

— Шкрета справді такий дивак чи тільки вдає? — запитала Якуба Ольга.

— Я думаю про це, відколи його знаю, — відказав Якуб.

— Дивакам непогано ведеться, коли вони змушують людей поважати їхні дивацтва, — сказала Ольга. — Шкрета страшенно неуважний. У розмові часто забуває, що він казав іще мить тому. Часом забалакається на вулиці й приходить до кабінету на дві години пізніше. Та ніхто не зважується докоряти йому за це, бо він офіційно визнаний дивак і тільки недобра людина могла б відмовити йому в праві на дивацтво.

— Дивак він чи ні, та, гадаю, лікує він тебе успішно.

— Та воно так, але тут у всіх складається враження, наче його медичний кабінет для нього щось другорядне, таке, що заважає йому втілювати якісь важливіші задуми. Ось, наприклад, завтра він гратиме на барабані!

— Зачекай-но, — перепинив її Якуб. — То це правда?

— Авжеж. Весь курорт заліплений афішами, які сповіщають про те, що славетний сурмач Кліма дає завтра концерт і Шкрета акомпануватиме йому на барабані.

— Неймовірно, — мовив Якуб. — Утім, мене не здивувало, що Шкрета гратиме на барабані. Шкрета — найбільший мрійник, якого я знав у житті. Та я не бачив, щоб він утілив бодай одну свою мрію. Коли ми навчалися в університеті, Шкрета ніколи не мав грошей. У нього не було і шеляга в кишені, тож він вигадував тисячі способів, щоб заробити грошенят. Якось надумав собі надбати самку вельш-тер’єра, бо йому сказали, що цуценята тієї породи коштують по чотири тисячі крон. Він одразу ж узявся до обчислень. Сучка приводить щороку двічі по п’ять цуценят. Два рази по п’ять буде десять, а як десять помножити на чотири тисячі, то буде сорок тисяч крон за рік. Він узявся до діла. З немалими труднощами налагодив зв’язки з директором студентської їдальні, який пообіцяв йому віддавати рештки харчів. Написав дипломну роботу двом студентам, що зобов’язалися виводити ту сучку на прогулянку. Мешкав він у гуртожитку, де заборонено було тримати тварин, то він щотижня носив коменданті великі букети червоних троянд, аж доки вона дозволила йому як виняток узяти до себе в кімнату пса. Два місяці готував він умови для утримання тієї сучки, та ми знали, що нічого з того не буде. Йому бракувало чотири тисячі крон, щоб купити її, й ніхто не хотів позичити йому тих грошей. Ніхто не сприймав його серйозно. Всі вважали його мрійником, щоправда, надзвичайно спритним і заповзятим, та лишень у царстві мрій.

— Це все чудово, та я не розумію, чому ти такий прихильний до нього. На нього навіть покластися не можна. Він не здатен прийти вчасно, а наступного дня забуває, що пообіцяв напередодні.

— Це не зовсім так. Колись він дуже допоміг мені. Правду кажучи, ніхто так мені не допоміг, як він.

Якуб застромив руку до нагрудної кишені піджака і дістав звідти згорнутий шовковий папірець. Розгорнув його і показав блакитну пігулку.

— Що це? — запитала Ольга.

— Отрута.

Якусь мить Якуб тішився з допитливого мовчання дівчини, потім сказав:

— Ця пігулка в мене понад п’ятнадцять років. Відбувши рік у в’язниці, я зрозумів таку річ. Людина має бути певна одного: що вона господар своєї смерті і може обирати для неї час і спосіб. Якщо ти певен цього, то можеш чимало витерпіти. Ти знаєш, що можеш порятуватися від мук, коли тобі захочеться.

— У тебе була ця пігулка і у в’язниці?

— На жаль, ні. Та я здобув її, вийшовши звідти.

— Коли вона вже була тобі непотрібна?

— У цій країні ніколи не знаєш, коли тобі буде потрібне таке. Та й для мене це було питання принципу. Кожна людина має отримувати отруту в день свого повноліття. З цього приводу треба влаштовувати урочисту церемонію. Не задля того, щоб спонукати її до самогубства, навпаки, — щоб жила вона на світі з дужчою певністю і спокоєм. Щоб жила, знаючи, що вона господар свого життя й смерті.

— І як ти роздобув цю трутизну?

— Шкрета працював попервах у біохімічній лабораторії. Я спершу звернувся до іншої людини, та вона вирішила, що для неї моральним обов’язком буде відмовити мені. А Шкрета, нітрохи не вагаючись, власноруч виготовив пігулку.

— Може, тому що він дивак.

— Може. Але передовсім тому, що він зрозумів мене. Він знав, що я не істерична особа, яка грається в комедію самогубства. Він збагнув, як мені на ній залежить. Сьогодні я поверну йому цю пігулку. Мені вона більше не потрібна.

— А що, всі небезпеки вже минулися?

— Завтра вранці я остаточно покидаю цю країну. Мене запросили до університету, і наша влада дозволила мені виїхати.

Сказавши це, Якуб глянув на Ольгу і побачив, що вона всміхається. Дівчина взяла його за руку.

— Справді? Це дуже добра новина! Я дуже рада за тебе!

Вона виказувала таку саму безкорисну радість, яку відчував би і він, дізнавшись, що Ольга виїде за кордон, де на неї чекатиме приємне життя.

Він був здивований, бо завжди боявся, що вона почуває до нього не просто прихильність. Тепер він був щасливий, що помилявся, проте, хоч як не дивно, його це трохи зачепило.

Ольгу так зацікавила звістка, що вона забула про ту блідо-блакитну пігулку, що лежала поміж ними на пожмаканому шовковистому папірчику, і Якуб почав їй докладно розповідати про всі подробиці своєї майбутньої діяльності.

— Я страшенно рада, що тобі так пощастило. Тут ти завжди будеш підозрілою особою. Вони навіть не дозволяли тобі працювати за фахом. І весь час розповідають про любов до батьківщини. Як можна любити країну, в якій тобі забороняють працювати? Хочу тобі сказати, що я не почуваю ніякої любові до батьківщини. Це недобре?

— Хтозна, — відказав Якуб. — Я й справді не знаю. Що стосується мене, то я досить зобов’язаний цій країні.

— Може, це й недобре, — сказала Ольга, — та я не почуваю приязні до неї. Та й що мене могло зобов’язувати?

— Зобов’язувати можуть навіть болісні спогади.

— До чого? До того, щоб лишитися в країні, де ми прийшли на світ? Не розумію, як можна говорити про свободу, не скинувши з шиї цього ярма. Дерево не почувається добре там, де воно не може рости. Воно почувається вдома там, де для нього є волога.

— А ти тут відчуваєш