Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

– Слухаю вас…

– Кіра!!! Кіра!!! – заверещав у слухавку Алік,–  Допоможи мені, Кіра!!!

– Та не верещи так…– Кіра відняла слухавку від вуха,– Що трапилося, Аліку?

– Мене викрали, Кіро! Чуєш?! Ви-кра-ли! І зараз будуть катувати!!!

– Не верещи ж так, кажу… Хто тебе викрав, Аліку? Навіщо?!

– Бо мене… Бо я вляпався, Кіро! Я так вляпався! Але я ж не знав, чуєш, я не знав, що то дочка самого Кушніра! Вона сама мене затягла у готель! Чуєш? Сама! А там ті хлопці…

– Аааа… То ти знов за своє взявся? Та ще й з дочкою Кушніра… Ти, Аліку, справжній ідіот.

– Так, я ідіот, я дійсно, ідіот, Кіро! Але допоможи, Кіро, благаю допоможи мені! Я клянуся… Чуєш? Клянуся! Більш ніколи в житті… Будь ласка, Кіро, допоможи мені!

– Ти там сам? Чий це телефон?

– Руслана телефон, Руслана – того хлопця, що мене… він кудись на гору пішов, мабуть зараз повернеться… Ой! Кіро! Він вертається! Що робити?!

– Дай йому слухавку, і скажи, що твоя жінка звонить, що вона Кушніра знає і зараз з ним домовиться..

Алік так і зробив. Тремтячою рукою він простягнув Руслану слухавку:

– Благаю, поговоріть з моєю жінкою – вона пана Кушніра знає і зараз з ним домовиться…

Руслан похмуро взяв трубку:
– Кажіть!

Ще раз подивившися на Аліка, він повільно розвернувся і пішов сходами нагору.

Аліку здалося, що його не було цілу вічність. Але хвилин за двадцять Руслан повернувся.

– Повезло тобі сьогодні…

З цими словами він знов заклеїв Аліку рота скотчем та розв’зав його:

– Одягай бороду, шапку і тупай за мною…

Алік похапцем натягнув бороду й шапку та побіг за Русланом. Нагорі Руслан вже чекав його біля відкритого багажника:

– Лізь!
Алік швидко пирнув всередину. Руслан і другий хлопець всілися у машину та виїхали з двору. Цього разу поїздка пролетіла для Аліка як одна мить.

“Ескалейд” під’їхав до службового входу міськради й зупинився. Аліка витягли з багажника завели всередину будівлі і потягли за руку, немов неслухняного школяра, по темним коридорам. Вони то спускалися, то підіймалися широкими сходами, проходили в одні, а виходили в інші двері, поки не прийшли до величезних двостулкових дубових дверей із латунною табличкою “Аркадій Семенович КУШНІР. Приймальна”. З-за колони поруч  вийшла Кіра. Вона немов зійшла з картини “Незнайомка”: чорна норкова шуба й елегантний норковий капелюшок з чорною вуаллю, чорна замшева сумочка і такі самі напівчеревички. “Боже, який же ж я ідіот…”– похнюпився Алік. Він опустив очі й кивнув Кірі, бо рот його досі був заліплений скотчем. Кіра чемно привіталася з хлопцями:

– Вітаю, панове! Хто з вас Руслан?

Руслан підійшов до Кіри. Вона прискипливо глянула на нього:

– Ходімо, Аркадій Семенович чекає.

Кіра з Русланом зникли за дверима, а другий хлопець залишився охороняти Аліка.

Аліку вже не було страшно, і він сміливо роздивлявся колони і ліпнину під стелею.

В приймальні не було нікого, і Кіра з Русланом пройшли в кабінет Кушніра. Там теж не було ані душі. 

І в цьому не було нічого дивного, бо пан Кушнір, разом із дочкою Сонею, дружиною Аллою та купою інших родичів вже тиждень як катався на лижах десь у Швейцарії. Але це, здавалося, анітрохи не засмутило візитерів. Вони всілися у торці довжелезного стола для засідань, Кіра відкрила сумочку, витягла конверт і простягнула його Руслану:

– Дякую вам, хлопці, вийшло просто чудово! 

– І вам спасибі, Кіро Леонідівно, ми ще ніколи так не веселилися! 

Руслан засунув руку в кишеню піджака пошарив там із хвилину, й витяг чорну пластикову флешку:

– Ось, ще флешка з фотками із готелю…

– О, ще раз дякую!

Кіра кинула флешку в сумочку, і подивилася на годинника:

– Треба ще хвилин десять тут посидіти. Для переконливості.

Руслан приніс велику кришталеву попільницю і вони мовчки закурили. Непомітно бігли хвилини. Кіра загасила недопалок, встала і пішла до дверей. Руслан теж встав і попрямував за нею. Вони знов пройшли через порожню приймальню, потім вийшли в коридор.

– Вітаю, Дід мороз, він же Алік, він же Дон Жупан. Ти – вільний.

Хлопці зареготали, віддали Аліку його телефон та мішок і пішли геть, залишивши Кіру з Аліком на самоті. Кіра взяла Аліка за руку:

– Ходімо, герой-любовник…

Вони вийшли на вулицю. Смеркало, вогні на ялинці вже запалали яскравими зірочками, з похмурого неба трусив легкий сніжок. Алік заліз під бороду й відірвав скотч: 

– Дякую тобі, Кіро. Якби не ти, мене б сьогодні… 

– Облиш, Аліку, що було, то було… Сподіваюся…

– А як ти вмовила Кушніра? Він так бажав моєї крові, але все ж таки відпустив…
– Ну, якщо тобі цікаво, то вмовити його було не просто… Крім фізичної розправи, він хотів, щоб тебе викинули з Університету. Назавжди. Без права поновлення і без права займатися викладацькою діяльністю будь де…

– І що ж ти йому сказала?

– Я сказала, що скандал може вийти з-під контролю, адже там фігурує його донька, і далеко не у вигідному світлі. Про її походеньки дуже швидко знатиме не тільки Універ, а й весь Харків, бо вони ж збиралися відрізати тобі тільки яйця, а не язика…

Алік нервово ковтнув повітря.

– А ще я запропонувала йому допомогу в одному гешефті… ну то таке… тобі не обов’язково про це знати. 

– А ти сказала йому, що ти моя дружина? …колишня дружина…

Кіра із докором подивилась йому в вічі:

– А як ти думаєш?

Алік похнюпився. А Кіра продовжила:
– Звісно ж ні. Мені соромно було про це казати… Як, власне і про те, що ми з тобою невдовзі чекаємо народження онука…

Вони стояли поруч – елегантна Кіра з гордо піднятою головою  і похнюплений Дід мороз Алік. Обидва думали про своє: Кіра – про вдало проведену Новорічну виставу з приборканням Аліка (про фотки вона, до речі, поки вирішила мовчати, залишивши їх як запасний козир); Алік – про своїх маленьких синів, яких він сьогодні знову намагався зрадити з першою ліпшою студенткою.