Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

від усі­єї на­шої зах­лан­ної ци­вілі­за­ції не зали­ши­ться ані слі­ду, про­те ані перше зна­н­ня, ані друге чо­мусь не дає мені спокою. Мене й далі ці­кавить, чо­му це одні народи, як-от поля­ки, здат­ні тут і те­пер сповна ви­кори­стати свій кори­дор мо­ж­ли­востей, а інші, як-от, украї­нці, приму­дряю­ться змарну­вати й те, що, здавало­ся б, змарну­вати вже немо­ж­ли­во. Чо­му одні на­ції з комуністи­чно­го блоку стали справж­нім «закордоном», а інші так і зали­ши­ли­ся «ближ­нім». Майстри геополіти­чної ново­мови іноді ще нази­вають це сферою російських «привіле­йованих інтересів».

Я маю певні про­бле­ми з ци­ми ев­фе­місти­чни­ми те­рмінами. Ко­ли я чую в ха­х­ла­цьких масмедіях, що Ки­рги­з­стан та Узбеки­стан — це «близьке зарубіж­жя», а Угорщи­на й Польща — «далеке», то ро­зумію, що політи­ка де­формує про­стір, а заразом і го­ло­ви лю­дей, які в ньо­му пере­бу­вають. Політи­ка ви­клю­чає мене з Європи, ти­м­ча­сом як гео­графія зали­шає мене поза Азією. І я опи­ня­юсь у якомусь туман­ному, мі­фі­чному і місти­чному просторі, званому в тій же та­ки ново­мові «Євразією». Ця хи­ме­ра, що зроди­лась у хворобли­вій месі­анській сві­до­мості росі­ян як компенса­ція їхньо­го компле­ксу меншо­вартості перед Заходом, за­знала чи­слен­них му­та­цій, пере­верзій, ідео­ло­гі­чних заплі­днень та ще­плень, про­те збе­ре­гла свою суть у всіх іпостасях: Вели­ка Росія, Анти­захі­дний Блок Євразійських Народів і та ж та­ки сфера «упривіле­йованих» (а яких же іще?) російських інтересів.

Це най­остан­ні­ше місце на сві­ті, до яко­го я хо­тів би по­трапи­ти.

Я від­чу­ваю май­же фізи­чно, як той ли­пу­чий про­стір огортає мене зусі­біч і засмоктує у свої драгли­сті ну­тро­щі. Цей дискурси­вний фе­номен еманує не ли­ше з фа­ши­зої­дної ри­тори­ки жи­рі­новських і ду­ґі­них, джа­данів і проха­нових та всьо­го російсько­го політи­чно-це­рковно-ку­льтурно-ґе­бе­шно­го есте­блі­шменту. Він піджи­влю­є­ться ще й на позір помі­ркованою ри­тори­кою захі­дних академі­ків, політи­ків і, звісно ж, жу­рналі­стів. Бага­то хто з них незуми­сне — без­думно, про­те ефе­кти­вно — під­три­мує цю дискурси­вну реальність, ви­бу­довує новий мур за допомо­гою специ­фі­чної форми іншу­ва­н­ня, яку мо­ж­на на­звати «євразіє­за­ці­єю».

П’ять років то­му, напередодні вели­ко­го роз­ши­ре­н­ня Євро-сою­зу, я пере­глянув ни­зку роз­повід­ей про ту подію у між­народних медіях. Найці­каві­ши­ми бу­ли ре­порта­жі з ново­го євросою­зівсько­го кордону — «зони стабільності і добробуту». Ось двійко при­кла­дів із пова­ж­них ви­дань, які ілюструють дух і стиль цьо­го специ­фі­чно­го інформу­ва­н­ня:

THE NEW YORK TIMES, 25 кві­т­ня 2004

«Дорогуськ, Польща. — Го­ло­вна вістка, яку подає при­кордон­ний пост, що пи­льнує порослі гу­стим лі­сом бе­ре­ги рі­ч­ки Буг, звучить ни­ні: “Польща — го­това!”

У без­до­ган­но чи­стій кі­мнаті пі­рамі­да ки­рпатих “глаубе­ри­тів”, польської версії знамени­то­го авто­мата “Узі”. На стела­жах — 9-мілі­метрові пісто­ле­ти, ящи­ки з ку­ля­ми, два ку­ле­мети і при­лад ні­чно­го ба­че­н­ня у зеленому бре­зентово­му фу­тля­рі.

Надворі — ле­ндровер, мо­то­ци­кли та дві собаки, на­вче­ні знаходи­ти слі­ди серед лі­су. А ще — неви­ди­мі, про­те теж го­тові охороня­ти цю діля­нку 327-ми­льно­го кордону між Польщею та Украї­ною сні­гомобілі, гелі­коптер і патрульний лі­так…

“Де­хто в Європі вва­жає, що орди нелегальних мі­грантів чи­га­ють за на­шим кордоном і що наш контроль не досить ефе­кти­вний”, — ка­же Ян Турчи­нський, пред­ставник Польщі на пере говорах із Євросою­зом».

OBSERVER, 18 кві­т­ня 2004

«На­ближа­є­ться вели­кий Травневий День на само­му крає­ч­ку європейської [sic] окраї­ни… Тут, у невели­кому селі Городло, роз­та­шо­ваний най­східні­ший пункт ново­го 2400-ми­льно­го кордону Європейсько­го Сою­зу…

Весна бу­яє в невели­кому парку в Городлі та в барі “Горобець”, до яко­го Дарек і Моні­ка поверну­ли­ся з Варшави, споді­ваю­чись, що кордон означа­ти­ме те­пер новий бізнес. “Ще сорок поліцаїв при­бу­ває в на­ше село, — ка­же Моні­ка, — на дода­чу до тих двох, яких уже має­мо. І це не раху­ю­чи при­кордон­ни­ків”.

“Вони га­ня­ти­муть украї­нців, — ка­же Януш, власник мінімарке­та. — Бо украї­нці спроваджу­ють контрабандні ци­га­рки і продають їх по два зло­тих. А ми повин­ні продавати за п’ять. Те­пер лю­ди му­си­ти­муть іти до нас за ку­ри­вом”.

Кордон ново­го ЄС водночас пори­стий і жорсткий. Уздовж рі­ч­ки, на вимо­гу Брюс­селя, збу­довано те, що де­хто тут нази­ває оксами­товою завісою” — верве­ч­ку нових при­кордон­них постів із ти­ся­ча­ми озброє­них ново­бранців».

Оби­дві стат­ті злі­плен­ні за однаковим «сенса­ціоналі­стським» ре­це­птом. Ми­рне («нормальне») жи­т­тя по один бік кордону контрастує тут із жи­т­тям чи, рад­ше, за­гроз­ли­вим вовтузі­н­ням усі­ля­кої по­то­ло­чі по другий бік — контрабандистів, повій, нелегальних мі­грантів та іншої біо­маси, ко­тра ті­льки й думає, як би прони­к­ну­ти до запові­т­ної зони стабільності та добробуту і пожи­рувати трохи на тру­дових заощадже­н­нях добропоря­дних європейців. Тож аби стри­мати цих лю­ди­ноподі­бних істот, тре­ба справді чим-більше сні­гомобілів, гелі­копте­рів та, звичайно ж, собак, на­вче­них знаходи­ти слі­ди серед лі­су. Пісто­ле­ти і ку­ле­мети теж не зайві, бо ж ні­ко­ли не знати, чо­го споді­вати­ся від тих орд за му­ром.

Чи­та­чі цих статей на­вряд чи й задумаю­ться, що лю­ди по той бік кордону на­справді та­кі самі, як і вони: із дво­ма руками, но­га­ми і, пере­ва­ж­но, з дво­ма очи­ма; і жи­т­тя їхнє, хоч, мо­же, не та­ке замо­ж­не й без­пе­чне, про­те зага­лом мало чим від­рі­зня­є­ться від будь-яко­го іншо­го: вони так само ви­ро­щу­ють ді­тей, на­вча­ють сту­дентів, пи­шуть ві­рші, ставлять опери, бу­дують лі­та­ки і не мають найменшо­го намі­ру прони­кати до запові­т­ної ше­нгенської зони стабільності й добробуту — хоч ле­га­льно, хоч нелегально. Чи­та­чі цих статей неабияк, ли­бонь, зди­вувались би, ко­ли б довід­али­ся, що ті­льки 14% украї­нців мають закордон­ні паспорти для від­повід­них подоро­жей, і що серед усіх інших мі­грантів у запові­т­ному Євросою­зі украї­нці не становлять навіть пів від­со­тка.

Дискурси­вні му­ри мо­жуть бу­ти ку­ди не­без­пе­чні­ші від реальних, бо ж спору­джу­ю­ться зі слів у лю­дських го­ло­вах, і за якийсь час блоки стерео­ти­пів стають мі­ц­ні­ши­ми від бетон­них.

4.

Кі­льканад­цять років то­му на одній із конфе­ренцій я мав необа­чність окресли­ти деякі украї­нські про­бле­ми як постко­ло­ніальні. Й одразу ж отри­мав нале­ж­ну від­січ від афри­канських уча­сни­ків. «Що ти тя­миш у ко­ло­ніалі­змі?!.. — напались на мене вони. — Ти ж білий!..»

Тоді мені цей аргумент ви­давався де­що ди­вним. Адже зовсім не конче бу­ти без­до­мним, що­би ро­зумі­ти бі­дність, і не конче бу­ти жі­нкою, щоб си­мпати­зувати фе­міністкам. Ли­ше згодом я зрозумів — ко­ли за­уважив, що мілі­ці­я­нти затри­му­ють чорних на вули­цях Киє­ва набага­то ча­сті­ше, ніж білих; що в усіх європейських ае­ропортах, вклю­чно з на­ши­ми, їхні доку­менти пере­ві­ря­ють набага­то ретельні­ше; або що більшість на­ших масмедіа ні­ко­ли не забу­ває за­значи­ти на­ціональність зло­чи­нця, як­що це грузин, сене­га­лець чи ци­ган, зате ні­ко­ли не зга­дує на­ціональності, як­що йдеться про украї­нця, єврея чи росі­я­ни­на. Я почав ро­зумі­ти, що справедли­вість, рі­вність, свобода та інші уні­версальні цін­ності на­справді не та­кі вже й уні­версальні, і що чорна шкіра мо­же бу­ти та­кою ж і навіть більшою про­бле­мою в Киє­ві, ніж украї­нська мова де-не­будь у Доне­цьку чи Севастополі.

Серед усіх цих постко­ло­ніальних про­блем варто