Читати книжки он-лайн » Публіцистика 📰🎙️💬 » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

68
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 47
Перейти на сторінку:
зга­дати одну, не найгі­ршу, але не­приє­мну і по-своє­му си­мпто­мати­чну: невро­ти­чне прагне­н­ня всіх східноє­вропейців по­збути­ся своєї східноє­вропейської іденти­чності, мов якоїсь хвороби, і вига­дува­н­ня нато­мість пре­стиж­ні­ших іденти­чностей — норди­чної, центральної, у крайньо­му разі — центрально-східної. Я їх ро­зумію, бо й сам почу­ваю поді­бне прагне­н­ня. Східна Європа як дискурси­вна кон­струкція роз­та­шо­вана надто близько до чорної ді­ри, званої «Євразією», з червоним велетом (чи, мо­же, карли­ком) у її глиби­нах. Ко­жен, при­родно, бої­ться бу­ти засмокта­ним у цей про­стір, проковт­ну­тим і роз­чи­неним. Не­приє­мне тут не так прагне­н­ня східноє­вропейців політи­чно ди­станці­ю­вати­ся від «Євразії», її корумпованих ін­ститу­цій та авторита­рних практик, як енергійне дискурси­вне іншу­ва­н­ня «сходу», йо­го есенці­алі­за­ція та гомо­геніза­ція, ха­ракте­рні для кла­си­чно­го ко­ло­ніалі­зму. «Нові європейці» явно не прагнуть зни­щи­ти давні му­ри, рад­ше — пере­су­ну­ти їх далі на схід.

Поля­ки, з цьо­го по­гляду, — чи не остан­ній народ у Європі (мо­ж­ли­во, ще з ча­сти­ною балтійців та сканди­навів), ко­трий ставить цін­ності понад інтереси і трактує всере­йоз та­кі давні й напів­забу­ті в «старому» Євросою­зі те­рміни, як права лю­ди­ни, громадя­нські свободи, со­лі­дарність, і ко­трий наївно вва­жає, що му­ри справді слід зруйну­вати, а не пере­сувати далі на схід. Я вдя­чний їм бага­то за що, але особли­во — за цю старомодну річ, яку вони вина­йшли і якої вперто не ба­жа­ють зрі­кати­ся, — со­лі­дарність.

Понад чверть сто­лі­т­тя то­му один із їхніх блиску­чих поетів та есе­їстів Адам За­ґа­є­вський ри­тори­чно запи­тував із пону­рих глибин без­просві­т­но­го військово­го стану:

«Що трапи­ться одно­го дня — одно­го чу­дово­го дня, — ко­ли Польща здобу­де наре­шті політи­чну свободу? Невже та ди­вови­ж­на ду­ховна напруга, яка ха­ракте­ри­зує сьо­годні польську доволі чи­слен­ну демократи­чну елі­ту, раптово зни­к­не? Невже костьо­ли споро­ж­ніють? Невже пое­зія зроби­ться усьо­го лиш предметом для зну­джених фа­хі­вців, як це має­мо у ща­сли­вих захі­дних краї­нах? Невже кі­но стане лиш га­луз­зю роз­ва­жа­льної індустрії? Невже всі ті ре­чі, які вини­кли в Польщі як реакція на за­грозу то­та­лі­та­ри­зму, — ре­чі, вря­товані від по­топу, захи­ще­ні від де­струкції, під­несені над не­без­пекою, немов над ви­соким му­ром, — при­пи­нять своє існува­н­ня в той самий день, ко­ли та не­без­пека зни­к­не?»

Він не зга­дав сло­ва со­лі­дарність, а про­те воно від­чу­ває­ться у йо­го сло­вах, у само­му їхньо­му па­фосі — понад му­рами, понад кордонами та загоро­жа­ми. Хоча, мо­же, мені ли­ше так здає­ться — як це ча­сто бу­ває з ре­ча­ми, яких нам дедалі ду­ж­че не ви­стачає.

2009

Актуальність Міло­ша

Серед май­же пів цент­не­ра кни­жок, які я привіз навесні 1990-го зі своєї першої у жит­ті поїзд­ки до Аме­ри­ки, був зокрема й ошат­ний том есе­їсти­ки Чесла­ва Міло­ша, ви­даний 1985 року нью-йоркською «Су­ча­сністю» у пере­кла­ді Бог­дана Струмінсько­го. Я чув про цю кни­жку й рані­ше: її зга­дували в одному ря­ду із ро­манами Джорджа Орвела та Артура Ке­стле­ра — як блиску­чий аналіз ро­зумово­го поневоле­н­ня, яке чи­нить комуністи­чна ідео­ло­гія та від­повід­на ре­преси­вна си­стема.

Кни­жка бу­ла справді чу­довою — ле­г­кий, елегант­ний стиль, до­те­п­ні мета­фори, а го­ло­вне — ви­тонче­ний аналіз, опертий на конкрет­ному особи­сто­му досвіді та спо­стереже­н­нях за до­ля­ми знайо­мих і друзів у то­та­лі­та­рному «пла­ви­льному казані». Я від­разу від­чув, що твір тре­ба якомо­га ху­тчіш опублі­ку­вати в Украї­ні. То був час горба­човської «пере­стройки», ко­ли в рамках офі­ційної політи­ки «гласності» та «демократи­за­ції» ледь не що­дня з’явля­ли­ся якісь нові, раніш заборонені твори й пору­шу­вались актуальні, та­бу­йовані досі про­бле­ми. Що­дня, мо­ж­на сказати, про­стір свободи роз­ши­рю­вався, але й дедалі запеклі­шим був спро­тив старої си­стеми, го­тової вжи­ти найбрута­льні­ших заходів, аж до встановле­н­ня ди­кта­тури, для збе­ре­же­н­ня то­та­лі­та­рної комуністи­чної імперії.

Ко­жен день був, у певному сенсі, дару­нком до­лі, бо ж по­стійно чи­га­ла не­без­пека, що на­ступ­но­го ранку ми проки­немося в іншій краї­ні — з військовим станом, та­нками на вули­цях та кри­вави­ми побої­ща­ми на міських май­данах — як 1989 року в Пекі­ні на пло­щі Тя­ньа­нь­мень. До певної мі­ри ця інтуї­ція бу­ла слу­шною, бо ж у серп­ні 1991-го при­близно так і стало­ся, — от ті­льки си­стема бу­ла вже занадто при­гнилою на той час, аби її будь-чим поря­тувати. Ми це на­че­б­то й від­чу­вали, про­те жодної певності ні­хто мати не міг, тож слід бу­ло по­спішати — ви­дати все, що мо­ж­на, і так само все, що мо­ж­на, при­дбати й перед­пла­ти­ти, аби по­тім, у моро­ці ново­го маразмати­чно­го ре­жи­му, пере­чи­тувати по­тайки всі ці скарби в очі­ку­ван­ні нової від­ли­ги.

Я пра­цю­вав тоді у жу­рналі «Всесвіт», де без особли­вих тру­дно­щів вдало­ся пере­конати го­ло­вно­го редактора опублі­ку­вати «Поневоле­ний ро­зум» роз­діл за роз­ділом, від першо­го до дев’ято­го, скоро­ти­вши ли­ше, з огляду на жу­рнальний обсяг, чо­ти­ри нари­си, при­свя­че­ні конкрет­ним польським пи­сьмен­ни­кам, які по­тре­бу­вали б для украї­нсько­го чи­та­ча занадто роз­ло­го­го коментува­н­ня. Роз­поча­ти ту пу­блі­ка­цію, однак, довело­ся з кі­нця і то значно рані­ше, як пла­ну­вало­ся. У сі­чні 1991-го совє­тська вояч­чи­на напала на без­збройних захи­сни­ків ли­товсько­го парла­менту і вільню­сько­го теле­центру. Кі­льканад­цять лю­дей заги­ну­ло, деся­тки по­трапи­ли до лі­карень. За­гроза військової ди­кта­тури замая­чі­ла на повен зріст.

Я за­пропону­вав го­ло­вному редакторові роз­поча­ти пу­блі­ка­цію «Поневоле­но­го ро­зуму» не­гайно, з остан­ньо­го роз­ділу «Балтійці», при­свя­че­но­го трьом маленьким народам, яких совета оку­пу­вали 1940 року і під­дали що­найбрута­льні­шим то­та­лі­та­рним ре­пресі­ям. У коро­ткому редакційному врі­зі я поясню­вав при­чи­ну та­ко­го на­шо­го рі­ше­н­ня, під­креслю­ю­чи, що цим ми заявля­є­мо про свою со­лі­дарність із ли­товця­ми та їхньою боро­ть­бою за незале­ж­ність. Редактор — лю­ди­на, сказати б, доволі обереж­на (як син роз­стріля­но­го у 30-ті роки пи­сьмен­ни­ка він мав на це, воче­видь, певні під­стави) — несподі­вано по­годи­вся. А далі — ми навіть не встигли закі­нчи­ти пу­блі­ка­ції «Поневоле­но­го ро­зуму», як Совє­тський Союз роз­вали­вся, Комуністи­чну партію роз­пу­сти­ли і Міло­ше­ві пораху­нки із комунізмом, здавало­ся, назавжди втрати­ли актуальне значе­н­ня.

Над прова­л­ля­ми

Сьо­годні від то­го ро­же­во­го оптимізму нас від­діляє два деся­ти­лі­т­тя, а від ча­сів напи­са­н­ня кни­жки — ці­лих шість. «Поневоле­ний ро­зум» у чо­мусь справді втратив свою актуальність, але в чо­мусь набув її — нової й ці­лком несподі­ваної.

Го­ло­вна втрата стосує­ться, на мій по­гляд, одно­го з центральних Міло­ше­вих сю­же­тів — роз­вінча­н­ня маркси­стської діалекти­ки у її ле­нінсько-сталі­нському ви­дан­ні. Діалекти­чний мате­рі­алізм, чи, як йо­го саркасти­чно нази­ває Мілош, «Метод» (із вели­кої лі­те­ри), не­без­пе­чний для недо­зріло­го ми­сле­н­ня тим, що дає ле­г­кі від­повіді на всі пи­та­н­ня, від­кри­ваю­чи ко­ло­сальний про­стір для всі­ля­кої демаго­гії. Він ви­творює вельми стру­нку сві­то­глядну си­стему, де місце Бога посі­дає Історія. Вона є насамперед боро­ть­бою кла­сів, має чі­ткі закони, а їхнє пі­зна­н­ня й ви­кори­ста­н­ня, власне, і є су­т­тю Методу. Партія має монополію на зна­н­ня істори­чних законів, їхню інтер­прета­цію та здійсне­н­ня від­повід­ної до цих законів соціальної інже­не­рії. Хри­стия­нську телео­ло­гію за­ступає телео­ло­гія комуністи­чна. Царство земне, се­б­то комунізм, від­повід­но до законів Історії, є неми­ну­чим, а все, що зава­жає йо­го при­ше­стю, тре­ба не­ща­дно усувати. У певному сенсі, опонентів ре­жи­му зни­щує не Партія

1 ... 18 19 20 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"