Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

— Богом чого саме він є?

— Входів та виходів. Завжди дивиться в обидва боки, розривається між двома способами погляду на речі. Як і січень, що латиною названий на честь цього бога, з нетерпінням чекає нового року, але й оглядається на старий. Він бачить минуле і майбутнє. І острів поглядає в напрямку двох різних океанів, униз до Північного полюса й уверх до екватора.

— Еге ж, я так і знала, — мовила Ізабель. Вона ущипнула його за ніс і засміялася. — Просто дражню. Я люблю, коли ти мені розповідаєш про все. Розкажи більше про зорі. Покажи ще раз, де Центавр.

Том поцілував кінчик пальця дружини й потягнув її руку в напрямку до сузір’я.

— Там.

— Це твоє улюблене сузір’я?

— Ти моя улюблена. Краща за всі зорі, зібрані разом. — Він схилився, щоб поцілувати її живіт. — Мені слід сказати: «Ви обоє мої улюблені», правда? А якщо там двійня? Або трійня?

Томова голова, що лежала на животі Ізабель, піднімалася й повільно опускалася під час її дихання.

— Ти щось чуєш? Воно вже з тобою розмовляє? — запитала жінка.

— Ага, воно каже, що мені треба віднести маму в ліжко, поки не стало надто холодно.

Він схопив дружину на руки і без зусиль поніс її у будинок, тоді як хор у маяку виголошував «Бо Дитя народилося нам»[5].

Ізабель із гордістю написала мамі новину про очікуване поповнення.

— Якби я могла, навіть не знаю, поплисти до берега чи що. Очікування катера вбиває мене! — Вона, поцілувавши Тома, запитала: — Ми напишемо твоєму татові? Чи брату?

Том, підвівшись, зайнявся посудом на сушарці.

— Немає потреби. — Це було все, що він сказав.

З його зніяковілого, однак не сердитого вигляду Ізабель зрозуміла, що наполягати не слід. Вона обережно забрала в чоловіка кухонний рушник.

— Я сама. У тебе достатньо незакінчених справ.

Том доторкнувся до її плеча.

— Я попрацюю над твоїм кріслом, — сказав він і, намагаючись усміхатися, вийшов із кухні.

У повітці він глянув на деталі крісла-гойдалки, яке планував зробити для Ізабель. Він намагався пригадати крісло, на якому його гойдала мама, розказуючи історії. Томове тіло й досі пам’ятало відчуття перебування в маминих руках, те відчуття, що вже десятиліттями було втраченим для нього. Йому стало цікаво, чи їхня дитина пам’ятатиме дотик Ізабель у майбутньому через десятки років. Материнство — така таємнича справа. Наскільки сміливою має бути жінка, щоб зважитись на це, думав він, розмірковуючи над життєвим шляхом своєї матусі. Хоча Ізабель, здавалося, зовсім не мала сумнівів у цьому питанні.

— Це природа, Томе. Чого боятися?

Коли Том нарешті розшукав свою маму, йому був двадцять один рік і він щойно дістав вищу освіту за інженерно-технічним фахом. Нарешті хлопець сам відповідав за власне життя. Адреса, яку дав йому детектив, виявилася пансіоном у Дарлінґесті[6]. Том стояв перед дверима, відчуваючи надію та страх, наче йому знову вісім років. Він вловив звуки чужого відчаю, який просочувався з-під дверей уздовж вузького дерев’яного проходу: чоловіче ридання із сусідніх дверей і жіночий крик «ми не можемо так далі», що супроводжувався верещанням немовляти; десь віддаля чувся палкий ритм спинки ліжка, оскільки жінка, що лежала на ньому, напевно, заробляла собі на проживання.

Том перевірив адресу, поквапом написану олівцем на папері. Так, номер кімнати правильний. Він знову пошукав у пам’яті колисково-ніжний голос мами: «Підводься, мій маленький Томасе! Забинтуємо подряпину?»

На його стукіт ніхто не відповів, він спробував ще раз. Зрештою молодий чоловік невпевнено повернув ручку, двері не чинили опору. Том одразу відчув легко пізнаваний запах, але миттєво усвідомив, що його перебивав душок дешевої випивки й сигарет. У темряві, що обгорнула його, Том побачив незастелене ліжко й убоге м’яке крісло в коричневих тонах. На шибці була тріщина, а єдина троянда у вазі давно висохла.

— Шукаєте Еллі Шерборн? — Голос належав жилавому лисуватому чоловікові, який з’явився біля дверей позаду нього.

Було дивно почути, як промовляють її ім’я. І «Еллі» — Том ніколи не думав про неї, як про «Еллі».

— Так, пані Шерборн. Коли вона повернеться?

Чоловік пирхнув.

— Вона не повернеться. А шкода, бо заборгувала мені місячну платню.

Дійсність виявилася не такою. Том не міг зіставити її з картиною з’єднання, котру він собі уявляв, про яку мріяв роками. Пульс молодого чоловіка пришвидшився.

— У вас є адреса для пересилання листів?

— Тільки не туди, де вона зараз. Померла три тижні тому. Я прийшов, щоб викинути останній мотлох.

З усіх можливих сцен, які уявляв Том, жодна так не закінчувалась. Він стояв немов скам’янілий.

— Розглядаєте варіанти, чи вже переїжджаєте? — незадоволено запитав чоловік.

Том завагався, взявся за гаманець і витягнув п’ять фунтів.

— Оплата за її ренту, — тихо мовив він і покрокував коридором, стримуючи сльози.

Ниточка надії, яку він оберігав так довго, обірвалася на віддаленій вулиці Сиднея в час, коли світ був на межі війни. Через місяць Шерборн пішов добровольцем, указавши найближчим родичем маму і давши адресу її пансіону. Вербувальники не чіплялися до дрібниць.

Тепер Том провів руками по щойно виточеній деталі з дерева й спробував уявити, що сьогодні він написав би мамі в листі, якщо б вона була жива, — як повідомив би їй про дитину.

Він узяв рулетку і нову дошку.

— Зеведей, — Ізабель поглянула на Тома із непроникним виразом обличчя, лише кутики її губ ледь-ледь смикалися.

— Що? — запитав він, припинивши розтирати її ноги.

— Зеведей, — повторила вона, засунувши ніс у книгу, щоб він не упіймав її погляд.

— Ти жартуєш. Що за ім’я?

На її обличчі промайнула образа.

— Це ім’я мого двоюрідного дідуся. Зеведей Занзибар Ґрейсмарк.

Том позирнув на неї, та вона продовжувала:

— Я обіцяла бабусі на її смертному ложі, якщо в мене коли-небудь буде син, я назву його на честь її брата. Я не можу не дотримати обіцянки.

— Я думав про щось більш нормальне.

— Ти називаєш мого двоюрідного дідуся ненормальним? — Ізабель, не в змозі й далі стримуватися, вибухнула сміхом. — Ага, піймався! Пошила тебе в дурні!

— Маленька пустунка! Ти пошкодуєш, що так вчинила!

— Ні, перестань! Зупинись!

— Жодного прощення, — сказав він, лоскочучи її живіт і шию.

— Я здаюсь!

— Тепер надто пізно!

Вони лежали на траві,