Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

від нашого єпископа, які маю читати з кафедри, щоб заохочувати парафіян туди переселятися. Абітібі — величезний регіон, який сприймають як територію майбутнього, особливо тепер, коли він став доступним.

— Може, для канадців і звучить як запрошення, та для нас — то концентраційний табір, — засмутилася Ліна. — До того ж, якщо вірити вашій карті, це майже кінець світу. Наводить на думку про Сибір, природну в’язницю, звідки ніхто не може втекти.

Мати знала, про що казала. Засуджений на довічне ув’язнення її другий син поїхав на заслання до Сибіру, і вона не отримала від нього жодної звістки, як попрощалася на пероні сім років тому. Вона боялася, що на Петра чекає така сама доля.

— Я розпитаю своє керівництво, — запевнив їх пастор, — а ще напишу Жозефу Лявальєру. Намагайтеся не надто переживати. Канада — країна, яка виконує Гаазьку конвенцію. За відсутності свободи з вашими чоловіками мають поводитися відповідно.

— Дякую, — сказала Ліна, — потискаючи руку священнику, який явно був обізнаним у їхніх справах.

— Я триматиму вас у курсі щодо своїх кроків, — пообіцяв кюре, проводжаючи їх до дверей пресвітерської.

Напередодні Різдва Микола попередив дружину, що вони з Петром відбудуть до табору Спіріт Лейк у січні. У Ліни запаморочилося в голові. Повернувшись додому, вона, розпачлива, повідомила новину Поліні й Олені.

— Учора в ресторані, — відповіла донька, — я чула, як українські пані казали, що дружини арештантів і їхні діти зможуть приєднатися до своїх чоловіків навесні.

— Знову, мабуть, чутки, — припустила нажахана Олена. — Якщо ви всі поїдете, що станеться з нами, зі мною і Віталієм?

На це запитання відповіді не було. Ліна з дочкою не могли ніяк її утішити. До цього часу Олена голодувала й мерзла, але вони були всі разом. За кожного удару долі вони підтримували одна одну, додавали сил. Якщо вона зостанеться одна з братом у ворожо налаштованій країні, на кого вона зможе покластися, щоб бути в безпеці?

Засмучена, вона підвелася, взяла скрипку, тепло одяглася й вийшла. Холод щипав за шкіру, і сльози проклали дві крижані борозни на її щоках. Ноги привели її до церкви, вона ввійшла. Олена сіла на останній лавці в глибині нефа. Священники ковзали, наче тіні, готуючи вівтар до опівнічної меси. Вона стала навколішки. Плакала й молила Господа привести до неї батька. Саме він був їй потрібний. Хіба ж Різдво не день для дива?

Перші ноти Minuit, chrétiens[8] прорізали тишу святого місця. Вони здійнялися аж до арок мирної церкви. Скрипалька дістала свій інструмент й акомпанувала органісту. Вони часто грали разом, і сьогодні ввечері вона приєдналася до нього на лекторії для опівнічної меси. Допоки вона віддавалася музиці, її думки линули до Калуша. У великому батьківському будинку потріскував вогонь і в повітрі плавали приємні запахи спецій. Голос Антона долинув до неї так ясно, наче він був поруч. «Кожна проблема має своє розв’язання, — сказав він. — Наша сім’я нікого не кидає напризволяще. Тобі достатньо пошукати — і ти знайдеш».

Органіст грав Тиху ніч[9], знамениту різдвяну австрійську пісню, яку написав Йозеф Мор, священник з австрійських Альп. Молода жінка заплющила очі й отримала подих свого краю, як відповідь на її запитання. «Довіряй життю», — десь глибоко прошепотів голос, схожий на голос її матері.

Олена відчула в собі нову силу. Вона пішла в холод, до бідної квартири, яку вони з братом ділили з Тефаняками. Під ногами скрипів сніг, і місяць, який ще низько стояв над горизонтом, заливав Монреаль синюватим світлом. Був переддень Різдва, вечір. Створений для щастя, а юна українка плакала, одна в чужій країні.

Раптом, поруч неї з тіні з’явився чоловік і схопився за ручку футляра від скрипки.

— Пусти, — закричала вона, намагаючись вирвати футляр із його рук.

Олена тримала його з усіх сил та злодій не відпускав, і ручка порвалася. Вона впала горілиць, випустивши інструмент, ударившись головою об землю. На якусь мить Олена втратила зв’язок із реальністю. Коли отямилась, зрозуміла, що скрипки немає. Із запамороченою головою вона незграбно намагалася підвестися. Над нею у світлі місяця проступив чоловічий силует. Вона налякалася, перш ніж зрозуміла, що то кюре Бельвілль.

— Я нагодився вчасно, — сказав він, простягаючи їй руку допомоги. — Той поганець відірвав ручку від вашого футляра, і вона теліпається. Ходімо у пресвітерську, думаю, я зможу її полагодити.

Тремтячи, Олена пішла за пастором.

— Мені було так страшно, і я почуваюся такою одинокою! Бачите, мені варто зробити всього кілька кроків одній, без супроводу, щоб на мене напали.

— У Монреалі страшенна бідність, — зауважив церковник. — Той крадій хотів отримати трохи грошей, продавши ваш інструмент. Якщо вам потрібно вийти, хай вас супроводжують Ліна чи Поліна. І ви супроводжуйте їх так само. Нікому з вас не варто ходити по одинці.

— Сьогодні я дізналася, що наступної весни Ліна з дітьми, можливо, зможе приєднатися до чоловіків, яких триматимуть в Абітібі. Я питаю себе, що стане зі мною й Віталієм...

— Не тривожтеся завчасно, — заспокоїв її кюре, — ще нічого не відомо достеменно. В’язнів ще не відправили. Довіртесь Богу, Батьку нашому Небесному. Він ніколи не кине своїх ягнят. Вирішення ваших труднощів знайдеться, коли настане час.

Знайшовши викрутку і тюбик клею, він оглянув те, що мав ремонтувати. За кілька хвилин він повернув футляр власниці.

— На щастя, ваш футляр якісний. З одного боку ручка витримала, і він знову як новий.

Олена подякувала й підвелася, щоб іти.

— Зачекайте. Я візьму пальто і проведу вас до Тефаняків. Приходьте, якщо вам буде потрібна моя допомога. Я тут для своєї пастви.

Кілька годин по тому парафіяни зібралися на опівнічну месу. Разом з органістом Жаном-Полем Олена супроводжувала хор, який щойно виконав Minuit, chrétiens. Чарівне звучання! Сидячи на лекторії, Віталій захоплено дивився на старшу сестру. Постать її вирізнялася у світлі свічок, і йому пригадувалося найкраще з Різдвяних ночей у Калуші. Найбільше йому хотілося, щоб різдвяна магія повернула йому батька, але його бажання, здається, загубилося посеред гуркоту гармат, що лунав над його країною. Витягнувши з-під пальта світлину, що поцупив із наплічника Олени, він усміхався батькам. Звук скрипки нагадав йому, що Олена опікується ним і нікому не дозволить заподіяти йому щось зле. Йому пригадалися щасливі миті: ніч, щоб якось зігрітися, він тулиться до неї в ліжку, у якому вони сплять разом. Іноді Олена плакала уві сні, і тоді наставав його час турбуватися про неї. Він обіймав її і пестив обличчя, щоб заспокоїти.

У спокій опівнічної меси ввірвалися крики