Читати книгу - "Дворянка, Дмитро Українець "

- Це лише до вечора, якщо мені все вдасться, то навіть швидше. 

Туліо вийшов з вбиральні уже готовий. Це був звичайний зручний костюм, на спині невеличка сумка з речами, які б допомогли йому, а також коробок з обручками, які він так і не одягнув на палець Анджелли. Він був зібраний, ще раз глянув на свою мертву матір, яка лежала так тихо, так непорушно, неначе спала. Слова, що сказані були нею зранку були потішними і дали велику надію на успішну справу. Він вийшов з будинку, зачинив двері і пішов у костел попередити падре про смерть матері, а тоді рушив у сторону маєтку.

Тим часом я сиділа уже за столом. Він так пильно дивився на мене своїм огидним поглядом. Його кучеряве волосся, його жовтуваті зуби і огидна поведінка за столом, а коли справа доходила до жартів, то я лише просила, щоб мене застрелили якнайшвидше. Його звали Лонцелот Гріндвіч. Його батько був виноградарем, та мав виноробну фабрику. На цьому він заробив свої кошти, та частку цього передав своєму синові, але я не сподівалася, що все настільки запущено.

- Доню, чому ти не намальована, чому без корсету і де твоя розкішна зачіска? – мати розпитувала мене, поки Лонцелот говорив з моїм батьком.  

- Я не бажаю виходити заміж за цього недорозвиненого – так, я це сказала. А що? Мене охоплювали емоції.

- Тебе ніхто не буде розпитувати, батько внуків хоче до смерті побачити, треба комусь маєток передати, а ти…

- А я що? – це була остання крапля – Я що, не маю права на власний вибір?

Раптом у нашу спірну розмову втрутився батько. Його погляд був незадоволеним, а брови як завжди нахмурені. Лонцелот також почав розглядати мене з ніг до голови. Чомусь цього разу його погляди були косими.

- Ти хочеш сказати, що твій власний вибір, це той нещасний міщанин, так? – цей тон, я так його ненавиділа.

- Так – я сказала це? Я сказала це! Та ще й так сміливо, що самій за себе стало гордо.

- Я перепрошую, але ви здається досить багата родина – тепер у розмову втрутився Лонцелот – То чому ваша донька одягнена так, ніби щойно з міста прибула. Де розкішні плаття за недешеву суму, де зачіска, яку робили якісні перукарі? Їй точно потрібно у Францію, там це все виправлять.

Батько почув це і його очі просто впали на саме дно. Мати зачервонілася від стида. Я ж навпаки відчувала ці слова вдалими, адже я одягалася для себе, а не для нього. Мені ні на краплину не було шкода статусу моїх батьків, адже це неправильно. Я також людина і маю право на свої власні почуття, на свій власний вибір. Я дивилася на пихате обличчя Лонцелота, бачачи у ньому огидну мені людину. Кінець кінцем я не витримала і вирішила, що краще я буду гордою і не дам себе під ноги багатіїв, а просто зачинюся у своїй кімнаті і не відчинятиму, доки не зістаріюся там. Я була розчарована.

- Анджелло, куди ти йдеш! – крикнув батько, підвівшись з стільця – Повернись негайно! – я навіть не оберталася в його сторону, я просто впевнено йшла до своєї кімнати.

- Пане Рікардо, можете не кликати її, я бачив достатньо для висновків – сказав Лонцелот своїм єхидним голосом.

Мого батька це розізлило не на жарт. Він уже був готовий кинути об землю свій бокал вина, але стримався і розколов його в руках. Він грізно глянув на Лонцелота, що виходив з будинку, а тоді на свою дружину, та на кінець він поглянув на мене. Я заплакано стояла на останній сходинці і вже зібралася відчиняти свою кімнату, але він почав кричати і йти в мою сторону.

- Анджелло! – я зайшла в кімнату і закрила двері на ключ, щоб він не зайшов – Анджелло, відчиняй!

Він ломився в мою кімнату довгий час. Я чула як мати кричала до нього, щоб залишив мене, та він грубіянив їй і закривав рот. Він був сам не свій. Я вірила, що такі слова зі сторони заморського хлопчини були болючими, але не потрібно себе вкидати у паніку. Я мріяла, що він зміниться, коли мене не буде, а тому й втекла. Сидячи біля свого ліжка на підлозі, я прикривала руками обличчя, щоб небо в вікні не бачило моїх сліз. Воно було таке похмуре, таке зажурене, що аж самій ставало боляче. В мене в голові постійно виднілося обличчя Туліо, його посмішка і погляд так манили мене. Я хотіла знову почути його голос.

Батько на диво заспокоївся, але я ще не хотіла відкривати йому двері. Я чула як він сперечався з матір’ю про мене. Мені було дивно, що мати боролася за мою свобідну волю, але батько ніколи б не поступився таким словам. Його гордість давно померла, адже якби він мав хоча б краплину гордості, то не дав б себе так образити такому нахабі як Лонцелот. Я не могла нічого сказати, адже я маленька, худенька, нещасна дворянка, якій навіть не світить стати щасливою – думала собі я і заливала обличчя соленими сльозами. Так пройшов день і настав вечір. 

На вулиці постійно гавкали вуличні собаки, почав падати невеликий дощик. У будинку все було тихо. Я добре знала, що вони десь там, у коридорі, чекають поки я вийду, але я навіть не хотіла торкатися дверної клямки. Моє серце потопало в печальних звуках крапель дощу. Невдовзі над маєтком почав гриміти грім. Уже було відчуття повної самотності і скорботи за тими днями, що я провела в місті. Я хотіла повернутися туди, де була раніше. Я хотіла вийти на волю. Так сидячи на підлозі, сперши спину на ліжко я заснула, але через кілька хвилин сну мене розбудили досить дивні звуки, які точно ніяк не переплутаєш. Хтось ходив по кімнаті. Я легко при-відкрила очі, щоб подивитися хто це. Я і повірити не могла у те, що побачила.