Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

коли ці слова прозвучали, бо Джон раптом відштовхнув від себе записи і встав, сказавши із легким тремтінням у голосі:

– Я боявся цього. Я роблю все, що можу, Мег.

Якби він вилаяв її або навіть струснув, це не поранило б Мег так, як ці скупі слова. Вона кинулася до нього, обхопила за шию й вигукнула зі сльозами каяття:

– О Джон, мій дорогий, добрий, працьовитий любий, я не хотіла тебе образити. Як я могла таке сказати! Це було гидко, несправедливо, невдячно! О, як я могла це сказати!

Він був дуже добрий, охоче простив її й не вимовив жодного слова докору, але Мег знала, що зробила і сказала те, що не скоро забудеться, хоча він, можливо, ніколи не дасть їй це відчути. Вона обіцяла любити його в горі і в радості, а тепер, ставши дружиною, кинула докір у його бідності, після того, як сама ж нерозважливо витратила зароблені ним гроші.

Це було жахливо, а найгірше те, що після цього Джон поводився так спокійно, ніби нічого не сталося, і лише затримувався на роботі довше звичайного і працював вдома в пізні нічні години, коли вона, наплакавшись, засинала. Тиждень, проведений у постійних докорах сумління, змучив Мег, а звістка про те, що Джон відмовився від замовленого для себе нового зимового пальта, привела її у такий відчай, що на неї було важко дивитися. У відповідь на її розпитування він просто сказав: «Я не можу дозволити собі такі витрати, люба».

Мег нічого не сказала у відповідь, але кілька хвилин по тому він знайшов її в передпокої – зануривши обличчя в його старе пальто, вона ридала так, немов її серце готове було розірватися.

Вони довго говорили в той вечір, і Мег навчилася любити чоловіка ще глибше за його бідність, яка зробила його справжньою людиною, дала йому силу й сміливість прокладати свій шлях у житті, навчила його лагідному терпінню, котре дозволяло спокійно переносити як власні незадоволені бажання, так і недоліки й слабкості тих, кого він любив.

Наступного дня, сховавши гордість у кишеню, вона пішла до Саллі, розповіла їй правду і попросила надати послугу – купити в неї шовк. Добросердна пані Моффат охоче погодилася, і в неї вистачило делікатності не запропонувати його одразу в подарунок.

Потім Мег оплатила рахунок кравця і розпорядилася надіслати пальто Джона додому. Коли Джон прийшов, вона вбралася в пальто і запитала чоловіка, як йому подобається її нова шовкова сукня. Можна легко уявити, якою була його відповідь, як він прийняв подарунок і якими сприятливими були наслідки.

Джон приходив додому рано, Мег більше не бігала в гості, нове пальто вдягав уранці дуже щасливий чоловік, а ввечері його допомагала зняти віддана дружина. Так минув рік, а літо принесло Мег нові переживання – найглибші й найніжніші в житті жінки.

Одного разу в суботу Лорі зі схвильованим виглядом увійшов навшпиньках до кухні «голуб’ятні», де його звуками литавр зустріла Ханна, бо намагалася плескати в долоні, тримаючи в одній руці каструлю, а в другій – кришку.

– Як там маленька мама? Де всі? Чому ви не сказали мені нічого, перш ніж я приїхав додому на канікули? – почав Лорі голосним шепотом.

– На сьомому небі від щастя люба наша! Всі нагорі й радіють. А не говорили, бо нам тут не потрібні ніякі урагани. Ідіть-но до вітальні, а я сходжу нагору й пришлю їх до вас, – давши цю дещо туманну відповідь, Ханна зникла із переможним сміхом.

Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордістю несла фланелевий згорток на великій подушці. Обличчя в дівчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливі вогники, і щось дуже дивне звучало в її голосі – якісь ледве стримувані почуття.

– Закрий очі та простягни руки, – сказала вона.

Лорі позадкував і сховав руки за спину з благанням:

– Ні, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.

– Тоді ти не побачиш племінника, – сказала Джо рішуче, повертаючись, щоб піти.

– Добре, добре! Тільки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – і, слухаючись наказу, Лорі мужньо закрив очі, й щось було дано йому в руки. У наступну хвилину вибух сміху Джо, Емі, пані Марч, Ханни і Джона, котрі стовпилися навколо нього, змусив Лорі відкрити очі, щоб виявити, що він отримав двох немовлят замість очікуваного одного.

Не дивно, що вони сміялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися від сміху. Лорі стояв і переводив здивований погляд з немовлят, котрі нічого не відали, на глядачів, що здригалися від реготу, із таким жахом, що Джо сіла на підлогу, заходячись сміхом.

– Близнюки, клянусь Юпітером! – тільки й зумів він сказати, а потім обернувся до жінок із благальним, комічно жалібним виглядом і додав: – Візьміть їх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся і впущу їх.

Джон врятував своїх крихіток і почав ходити по кімнаті, тримаючи їх по одному на кожній руці, з таким виглядом, ніби був уже посвячений у таємниці догляду за немовлятами.

– Кращий жарт сезону, га? Я не сказала тобі відразу, бо дуже хотіла зробити сюрприз. І схоже, можу привітати себе з тим, що мені це вдалося, – сказала Джо, насміявшись і перевівши подих.

– Я в житті ніколи не був більш ошелешений. Ну чи не смішно? Хлопчики? Як ви збираєтеся їх назвати? Дайте ще поглянути. Підтримай мене, Джо, адже, чесне слово, їх тут дуже багато для мене, – сказав Лорі, дивлячись на немовлят із виглядом величезного благодушного ньюфаундлендського пса, що роздивляється двох крихітних кошенят.

– Хлопчик і дівчинка. Ну чи не краса? – сказав гордий тато, сяючи усмішкою і дивлячись на дві маленькі червоні грудочки, що ворушилися в нього на руках, так, немов це були янголи, які ще не встигли обрости пір’ям.

– Найчудовіші діти, яких я бачив у житті. І хто ж тут хто? – Лорі схилився, як колодязний журавель, щоб розгледіти диво-дітей.

– Емі пов’язала блакитну стрічку хлопчикові, а рожеву дівчинці – французька мода, – тож їх завжди можна відрізнити. До того ж у хлопчика карі очі, а у дівчинки – блакитні. Поцілуйте їх, дядечко Тедді, – закликала пустотлива Джо.

– Боюся, їм це може не сподобатися, – відповів Лорі з незвичайною для нього боязкістю.

– Ой, не сподобається! Звичайно ж, сподобається, вони вже звикли до цього. Поцілуйте! Вмить, пане! – наказала Джо, побоюючись, що він запропонує їй передати поцілунок за дорученням.

Лорі витягнув губи й обережно доторкнувся ними до кожної маленької щічки, що викликало у глядачів новий вибух сміху, а в немовлят – пронизливий крик.

– Ну ось, я ж знав, що їм не сподобається! Це напевно хлопчисько, дивіться, як брикається і махає кулачками, ніби зовсім великий. Слухай, юний Брук, давай, цілься краще