Читати книгу - "Деміан"

шкільному пансіоні мене спочатку не сприймали й не поважали. Спершу з мене кепкували, а потім стали уникати, вбачаючи в мені якогось відлюдника, неприємного дивака. Я подобався собі в цій ролі і навіть дещо перегравав, озлоблюючись у своїй самотності, яка зовні незмінно скидалася на горде презирство до світу, хоча я потай часто страждав від виснажливих нападів зневіри і відчаю. У школі я мав поповнювати знання, накопичені ще вдома. Оскільки ж цей клас трохи відставав від мого попереднього, то я звик поглядати на своїх ровесників зверхньо, як на дітлахів.

Отак все й тривало — рік чи, може, й довше. Перші поїздки додому на вакації теж не приносили нічого нового, тому я з радістю повертався назад.

Був початок листопада. Я звик за будь-якої погоди ходити на прогулянки, під час яких часто відчував гірке умиротворення, сповнене суму, презирства до світу і презирства до себе. Отак я й блукав якогось вечора у вологих туманних сутінках околицями міста. Широка алея громадського парку була цілковито безлюдна і манила до себе. Дорога була густо засипана опалим листям, яке я ворушив ногами з якимось похмурим азартом; пахло гіркуватою вільгістю; далекі дерева виступали з туману велетенськими каламутними тінями.

У кінці алеї я нерішуче зупинився, поглядаючи на почорніле листя і жадібно вдихаючи вологий запах старіння і вмирання, на який в мені щось суголосно озивалося. О, яким прісним на смак було життя…

З бічної доріжки наближався якийсь чоловік у розстебнутому плащі зі стоячим коміром. Я хотів пройти далі, не зважаючи на нього, але тут він гукнув:

— Гей, Сінклере!

Коли він підійшов ближче, я розгледів його. Це був Альфонс Бек, староста нашого пансіону. Я завжди був радий бачити його і не мав нічого проти, окрім того, що він тримався зі мною, як з усіма молодшими, — іронічно-поблажливо. Він мав славу силача, про нього між гімназистами ходило багато пліток. Подейкували, що навіть директор нашого пансіону його побоюється.

— Ти що тут робиш? — вигукнув він таким тоном, який буває у старших, коли вони часом опускалися до когось із нас. — Ну, б’юся об заклад, що ти вимудровуєш вірші!

— І гадки не мав, — різко відповів я.

Він засміявся, пішов поруч зі мною і став говорити приязно, від чого я вже давно відвик.

— Ти не повинен боятися, Сінклере, що хтось чогось не розуміє. Тут і справді находить щось таке, коли ось так увечері блукаєш в тумані, сповнений осінніх думок, то хочеться писати вірші, я це вже знаю по собі. Про згасання природи, звісно, і проминулу юність, що нагадує її. Почитай Генріха Гейне.

— Я не такий сентиментальний, — відказав я, захищаючись.

— Ну, гаразд. Але в таку погоду найкраще, як на мене, пошукати тихий закуток, де можна випити склянку вина чи розслабитись якимось іншим способом. Заглянемо на хвильку? Я зараз якийсь самотній. Чи у тебе нема бажання? Я не хотів би виступати в ролі спокусника, дорогенький, якщо ти хочеш залишатися «зразковим хлопчиком».

Невдовзі ми вже сиділи у якомусь невеличкому шинку в передмісті, пили дешеве вино і цокалися бокатими келихами. Спочатку мені це не дуже подобалося, та все ж у цьому було щось нове. Невдовзі, однак, я, з незвички до питва, став надто балакучим. Здавалося, що в мені мовби відкрилося якесь вікно і висвітило мене своїм сяйвом — як давно, як страшенно давно я не виливав нікому свою душу… Я поринув у фантазування, в процесі якого навіть похизувався своїм тлумаченням історії Каїна й Авеля!

Бек слухав мене залюбки, а я радів: нарешті є хтось такий, кому я зміг щось дати. Він поплескав мене по плечу, назвав молодчиною, і моє серце сповнювалося блаженством від того, що я вихлюпнув назовні наболіле, дав вихід потребі висловитися, здобув прихильність старшого. Він назвав мене «геніальним нахабою», і ці слова пролилися мені в душу, немов солодке хмільне вино. Світ засяяв новими барвами, думки ринули на мене із сотні розбурханих джерел, розум і вогонь запалахкотіли в мені. Ми теревенили про вчителів і приятелів, і мені здавалося, що ми чудово розуміємо один одного. Ми говорили про греків і язичництво, але Бек всіляко збивав розмову на манівці: щодо мого інтимного досвіду. Звісно, підтримати таку розмову мені було нічим. Я цього ще не спізнав. А те, що я відчував у собі, вимріював чи фантазував, — це хоч і дозоляло мені, але цього й вино не розслабило, щоб про нього можна було розповідати. Про дівчат Бек знав куди більше, і я жадібно слухав ці розповіді. Мені відкрились неймовірні речі, абсолютно немислиме виявилось чистісінькою правдою, як само собою зрозуміле. У свої вісімнадцять Альфонс Бек уже набув певного досвіду. Він казав, що дівчата полюбляють маніжитися й очікують галантного поводження. Це досить спокусливо, але все-таки сподіватися на успіх можна швидше у жінок. Жінки набагато згідливіші. Наприклад, пані Ягельт — господиня крамниці, де продають зошити й олівці. З нею можна «домовитися», а всього того, що відбувалося за лаштунками, не уявити…

Я був зачарований і приголомшений. Залюбитися в пані Ягельт я, щоправда, навряд чи зміг би, та все-таки то було щось нечуване. Виявляється, для дорослих, принаймні, існують такі сторони життя, про які я і мріяти не міг. Певна поверховість, правда, тут відчувалася, все відбувалося дрібніше і буденніше, ніж я собі уявляв, але це таки була дійсність, це було життя, пригоди. А поруч зі мною — той, хто цього вже зазнав, йому це здавалося цілковито природним.

Наша розмова ставала грубішою і наче втратила щось. Я вже не був «геніальним чортеням», а всього-на-всього лиш хлопчаком, який дослухався до міркувань дорослого. Але хай навіть і так — у порівнянні з тим, що упродовж місяців становило моє життя, це було захопливо, украй спокусливо! Крім того, усе це, як я поступово усвідомлював, було заборонене, дуже заборонене — і сидіння в шинку, і те, про що ми говорили. У будь-якому разі, я відчував смак дорослішання й бунту…

Ту ніч я пам’ятаю досить виразно. Коли ми удвох брели додому вологої прохолодної ночі повз гасові ліхтарі, що тьмяно зблискували, я вперше був геть п’яний. Це не було щось приємне — то було досить гидко, але і в цьому було якесь зачарування, якась солодкість, це був бунт і оргія, це було життя і дух. Бек дбайливо опікувався мною і хоча й лаяв на чім світ стоїть за абсолютне невміння пити, дотяг мене мало не на плечах додому. Нам обом