Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Коли все закінчується, я лежу поруч із ним, почуваючись спустошеною. Його тіло поруч, але я не відчуваю його тепла. Я повертаюся до нього, але він уже відвертається, вкриваючись ковдрою. Це не той чоловік, якого я знала. Він більше не мій. Я більше не його. Я заплющую очі, намагаючись прогнати сльози, але вони самі течуть по щоках. Я хотіла повернути його. Я думала, що зможу. Але замість цього я відчуваю, що втратила його ще більше. Він поруч, але я не можу його дістати. Ця ніч стає для мене останньою краплею. Я не можу більше ігнорувати правду. Ми більше не разом. Ми просто існуємо поруч. Як дві сторонні людини, які випадково опинилися в одному ліжку. Ми загубилися. І я не знаю, як нас знайти.

***

Наступного дня я прокидаюся з важкістю в грудях. Тихі звуки за вікном нагадують мені про те, як світ продовжує рухатися, хоч би як я намагалася зупинити його. Я не хочу вставати, не хочу починати цей день, знаючи, що все залишиться таким самим. Я повертаюся і бачу, що Ігоря вже немає в ліжку. Він знову пішов рано. Знову вибрав роботу замість мене.

Я виходжу на кухню, де сидять наші дівчатка. Ося весело базікає із сестрами, а Валя дивиться на мене пильно, ніби намагається щось зрозуміти. Я помічаю її погляд, але уникаю його. Я не готова до її запитань. Я не готова пояснювати, чому тато більше не з нами, хоча фізично він усе ще тут.

- Мам, - Валя нарешті говорить, і її голос звучить обережно. - Тато поїхав на роботу рано? Знову?

Я киваю, намагаючись виглядати спокійною. 

- Так, він на роботі, - кажу я, хоча всередині мене все кричить від болю.

Валя мовчить. Вона дивиться на мене з тим здивуванням, яке завжди з'являється, коли діти починають здогадуватися про те, що щось не так. Її очі стають сумними, але вона не питає нічого більше. Я відчуваю, як усередині мене все обрушується. Я більше не можу триматися. Цей біль стає нестерпним. Я більше не знаю, як бути з цим. Як бути з нами. Як бути з ним. Весь день я проводжу як у тумані. Думки про те, що все скінчено, не залишають мене. Навіть коли я готую вечерю, коли займаюся з дівчатками уроками, коли відповідаю на дзвінки, я весь час думаю про одне. Що буде далі? Що я маю зробити? Як повернути його, якщо я не знаю, де його шукати?

Увечері Ігор повертається додому. Ми майже не розмовляємо. Він знову відсторонений, знову занурений у свої думки. Я відчуваю, як ми повільно, але вірно йдемо в різні боки, і більше не можу це зупинити. Я бачу, як він підходить до дивана, і розумію, що все повторюється. Ще один день, ще один вечір, ще одна ніч без нього. Ми знову спимо окремо, хоча перебуваємо в одному будинку.

І я більше не знаю, що робити.