Читати книгу - "Повітряний замок"

рабів, той переконувався, що вони вельми охоче відповідають на питання. 

— Чесно кажучи, о шляхетний бранцю короля пустелі, — сказав один із рабів, — коли перша й друга переміни страв зникли у настільки таємничий спосіб, султан страшенно розгнівався. Перед третьою переміною, до якої входив і цей смажений павич, який зараз лежить ось тут у мене на таці, султан наказав приставити до нас по дорозі з кухні сторожу з найманців із півночі, але коло самих дверей до зали учт ми були викрадені у них з-під носа й відразу ж опинилися далеко від палацу — в цій оазі. 

«Напевно, — подумав Абдулла, — султан дедалі голодніший і голодніший». 

Потім з’явилася зграйка дівчат-танцівниць — їх так само викрали. Це, мабуть, розлютило султана ще більше. Танцівниці нагнали на Абдуллу хвилю тужливої меланхолії. Він подумав про Квітку-в-Ночі — вона була вдвічі вродливіша, аніж будь-яка з цих дівчат, — і сльози навернулися йому на очі. 

Веселощі за столом були саме в розпалі, а дві жаби сиділи на мілководді коло берега і тужно квакали. Поза сумнівом, усе, що відбувалося довкола, тішило їх не більше, ніж Абдуллу. 

Коли над пустелею запала ніч, усі раби, музиканти й танцівниці нараз зникли, однак залишки їжі й вина зосталися на місці. До того часу розбійники наїлися-напилися, а тоді набили собі черева іще раз. Майже всі вони позасинали там же, де сиділи. Проте Кабул Акба, на превелике розчарування Абдулли, піднявся — правда, трохи нетвердо, — підібрав пляшку з джином 

з-під столу і перевірив, чи вона добре закоркована. Потім він, похитуючись, побрів до килима-самольота і влігся на нього долілиць із пляшкою в руці. І майже зразу заснув. 

Абдулла сидів, притулившись спиною до пальми, охоплений страшною тривогою. Якщо джин повернув викрадених рабів у занзібський палац — а найімовірніше, саме так воно і було, — то хтось неодмінно захоче задати цим рабам гнівні питання. І всі вони розповідатимуть одну й ту саму історію про те, як їх змусили прислужувати зграї грабіжників, а розкішно одягнений юнак, закутий у кайдани, сидів під пальмою і спостерігав за ними. Султан же не дурень: він відразу додасть два і два. Можливо, уже зараз загін солдат на бігових верблюдах вирушає прочісувати пустелю в пошуках однієї маленької оази. 

Але найбільше Абдуллу тривожило навіть не це. На сплячого Кабула Акбу він дивився з іще більшим занепокоєнням. Він от‑от позбудеться килима-самольота, а заодно й надзвичайно корисного джина. 

І справді, десь через півгодини Кабул Акба перекотився на спину, рот у нього відкрився. І, як і пес Джамала, як, мабуть, і сам Абдулла (хоч той, напевно, не міг робити це аж настільки голосно), Кабул Акба видав оглушливе і скреготливе хропіння. Килим здригнувся. У місячному світлі Абдулла чітко бачив, як килим піднявся приблизно на фут від землі й завис, вичікуючи. Абдулла зробив висновок, що килим розшифровує сон, який зараз бачить Кабул Акба. Що може снитися ватажкові розбійників, Абдулла не мав жоднісінького уявлення, проте килим це знав. Він підійнявся ще вище й полетів. 

Абдулла провів поглядом килим, який плавно ковзав над верхівкою пальми в нього над головою, і зробив останню відчайдушну спробу якось на нього вплинути. 

— О найнещасніший з килимів! — стиха гукнув він. — Я б обходився з тобою набагато краще! 

Можливо, килим його почув. А можливо, це сталося випадково. Тільки раптом щось округле, тьмяно поблискуючи, перекотилося через край килима та з неголосним «тум» упало на пісок за кілька футів від Абдулли. Це була пляшка з джином. Абдулла квапливо потягнувся до неї, намагаючись при цьому не надто бряжчати та дзенькати ланцюгами, а тоді сховав пляшку між власною спиною і пальмовим стовбуром. Тоді він став сидіти і чекати ранку, відчуваючи, що надії в нього дещо побільшало. 

Розділ восьмий, 

у якому мрії Абдулли далі збуваються 

Щойно сонце залило біло-рожевим світлом піщані дюни, Абдулла витягнув корок із пляшки з джином. 

З горлечка цівкою піднялася пара і перетворилася на струмінь, що злетів угору, набувши синьо-багряних обрисів джина, який здавався ще сердитішим, ніж до того, якщо таке взагалі можливо. 

— Я сказав — одне бажання на день! — проговорив голос, подібний до завивання вітру. 

— Так-так, але оце щойно настав новий день, о синьо- 

бузковий ясновельможний джине, а я твій новий повелитель, — сказав Абдулла. — До речі, бажання в мене дуже просте. Я хочу, щоби ці пута зникли. 

— Навряд чи на таке варто було витрачати бажання! — презирливо кинув джин і моментально зник у пляшці. 

Абдулла вже збирався заперечити, що хоча джинові таке бажання і могло здатися нікчемним, проте йому самому позбутися ланцюгів надзвичайно важливо, як раптом виявив, що тепер здатний легко рухатися і при цьому не дзеленчати. Він опустив очі й побачив, що ланцюги зникли. 

Абдулла дбайливо заткнув пляшку корком і піднявся. Усе його тіло жахливо заніміло. Щоби змусити себе поворухнутися, йому довелося спершу подумати про прудконогих верблюдів із вершниками, які мчать у бік оази, а потім — про те, що станеться, якщо розбійники, які зараз сплять, прокинуться і побачать, що він стоїть без ланцюгів. Це змусило його зрушити з місця. Шкутильгаючи, немов старий дідуган, він підійшов до столу, за яким вчора їли і пили розбійники. Щосили намагаючись не потривожити головорізів та обірванців, які позасинали, уткнувшись носами у скатертину, Абдулла набрав трохи їжі й загорнув її в серветку. Ще двома серветками він прив’язав до пояса сулію вина і пляшку з джином. Останню серветку він взяв із собою, щоб захистити голову від сонячного удару — мандрівники розповідали, що в пустелі це може бути справжньою небезпекою, — і подався, накульгуючи, з оази на північ. 

Від ходьби затерпле тіло розім’ялося. Тепер іти стало майже приємно — принаймні першу половину ранку Абдуллі йшлося легко: він думав про Квітку-в-Ночі, гриз на ходу зачерствілі булочки й посьорбував вино. Друга половина ранку була вже гіршою. Сонце нависало над головою. Сліпуче небо побіліло від пекучого жару, усе навкруги втратило чіткі обриси і замерехтіло. Абдулла почав шкодувати, що не вилив вина і не набрав води з каламутного озерця. Вино нітрохи не вгамовувало спрагу, навпаки, від нього хотілося пити ще сильніше. Абдулла змочував вином серветку й клав її ззаду на шию, але серветка висихала із запаморочливою швидкістю. Перед полуднем Абдулла вирішив, що вмирає. Пустеля розгойдувалася в нього перед очима, сліпуче світло різало очі. Він почував себе не людиною, а головешкою. 

— Здається, Долі захотілося, щоби я наяву пережив усі свої мрії! — прохрипів він. 

Досі Абдулла вважав, начебто продумав свою втечу від Кабула Акби, передбачивши всі деталі, але тепер йому стало зрозуміло, що він анітрохи не усвідомлював, яке це пекло: брести по розжареній пустелі, коли піт заливає очі. Він не мав жоднісінького уявлення, як воно є, коли пісок дивовижним чином проникає всюди, у тому числі в рот. До того ж, у мареннях Абдулли нічого не говорилося про те, як важко звіряти напрямок руху за сонцем, якщо сонце висить просто над головою. Маленька цяточка тіні під ногами нітрохи не допомагала визначати напрямок. Абдуллі доводилося раз у раз озиратися і перевіряти, чи рівна за ним залишається вервечка слідів. Це непокоїло його, бо забирало час. 

Зрештою Абдуллі довелося,