Читати книгу - "Жах на вулиці В’язнів"

і деревах котів, що їх почав віддано ганяти двором пес, якому Сандра наважилася (всупереч волі господаря) відчинити хвіртку. Марко сміявся, а старому було не до сміху, йому пекло в грудях, підгиналися коліна й паморичилося в очах. Присів на ґанок, обтер піт із чола. Нікому до нього, здавалося, не було діла — дружина, нараз здитинівши, кинулася за псом, який аж заливався гавкотом, підліток-син приєднався до цього тваринного божевілля. Їм було добре — вони занурилися в себе, пірнули у свою квітучу юність, а його полишили, про нього забули. Він відчув дикий біль — біль розуміння того, що ти живеш і нічого не можеш із цим вдіяти. Рвучкий вітер намагався зірвати з голови Саші капелюшка, і вона змушена була притримувати його рукою, а іншою підкочувала плаття, яке пасувало би поважній дамі, а не дівчинці з розпашілим обличчям; воно їй заважало, й вона залюбки проміняла б його на джинси чи спортивний костюм. Старий раптом зрозумів, що їх практично ніщо не єднає, що цей шлюб — фікція, безглуздий результат його настирливості, дівчисько просто не мало шансу щось вирішувати, у неї не було вибору між ним і не ним. Та й сам він чи любить її, чи знає і приймає такою, яка вона насправді? Чи вистачає в нього часу на її маленькі, юнацькі відрухи? Він затулив обличчя долонями й зітхнув. Усе кришилося й випадало з-під ніг. Краще не знати правди, не усвідомлювати, що це лише чергова помилка в ланцюгу випадковостей його безглуздого життя…

Маркові подобалося залишатися з мачухою. Він ще не розумів чи просто не хотів розуміти, що потроху закохується в жінку свого батька — не набагато й старшу за нього, наївну та комічну дівчину без досвіду… Сандра ж, відчитавши його почування безпомильним жіночим чуттям, із невідомо звідки набутими професійними кокетством і сучарством зайшлася мордувати свого пасинка. Узагалі, одним із найбільших шоків після одруження для неї стали обов’язки матері щодо прищавого закомплексованого підлітка, який любив слухати гучний рок-н-рол і годинами просиджувати перед телевізором. Тепер же, коли вона трохи освоїлася на новому місці й навіть стала розкутішою, її вже не дивувала закоханість хлопця. Це збуджувало її, лестило, завдавало приємності, урешті, просто тішило й викликало азарт. Щось таке…

Вона щоранку готувала якісь марципани на ще не відремонтованій кухні, а потім ішла до магазину, де обов’язково купувала кілька кілограмів ліверу псові, що, попри всі старання старого, твердо тримався хати. Прогнати його здавалося вже неможливою річчю. Варто було лише зазирнути у великі довірливі очі, схилену набік голову та роззявлену пащеку з висолопленим заслиненим язиком…

Марко тієї весни майже не бачив батька — він прокидався під гуркіт його авта, що довго розверталося у дворі, незграбно висувалося на вулицю й лише там набирало ходу. Марко не міг собі пояснити, чому цей деренчливий звук викликав у нього стільки роздратування. Він зовсім не поспішав до школи, переконаний, що всі свої спізнення та прогули легко спише на якусь хворобу, а в межовому випадку застосує важку артилерію — викличе на допомогу батька. Це безвідмовний варіант, оскільки всі вчителі знають, хто його батько, то навіть без фактичної присутності останнього (батько відвідував синову школу не частіше, як двічі на рік), співчувають Маркові й ставляться до нього обережно та навіть улесливо. Їхня надмірна лагідність, звичайно, протиставляла хлопця решті класу, і він хоч-не-хоч опинився в ізоляції. Та чи потрібне йому таке товариство? Чи не повинен він, як представник вищої раси, іншої соціальної верстви уникати чорношкірих, нігерів і подібної швалі? Так то воно так, тільки от соціальний (чи ще як його називають — стадний, особливої різниці в термінах немає) інстинкт — річ уперта й непоступлива. І будь-який гонор не в змозі впоратися з простим дитячим бажанням бути з кимось, гратися, відчувати чиюсь увагу. А може, це лише те страшне (з віком воно, утім, притуплюється) стадне відчуття втраченості та відсутності — лише бачачи себе самого в комусь, у чиїхось очах, ти живеш; у словах та іграх зникає, ховається страх небуття.

Будинок був ветхий, однак попри грошовитість батько не поспішав із ремонтом, із чого і Марко, і Сандра зробили висновок, що їхнє перебування в цьому двоповерховому особняку тимчасове. Ніщо так не псує людину, як розуміння тимчасовості. Тимчасова тимчасовість навіює асоціації з постійною — смертю, а отже, лякає і викликає агресію — до себе та світу. Крім того, відчуття непостійності зриває всі внутрішні гальма, звільняє від усіх табу, моральних імперативів та засторог і відкриває настіж двері, за якими — усі потаємні бажання.

Зроби лише крок, лише простягни руку — все, що збувалося раніше тільки у снах, стане твоїм. Після нас — хоч потоп, кінець невблаганно наближається, летить назустріч із швидкістю світла, світ огортає морок збочень, тож чому не віддатися насолоді ще одного. Якби Саша зуміла оцінити ситуацію як слід і не вдавала з себе досвідчену курву, а була такою насправді, то вона змогла б зупинити це, вчасно обірвати будь-які контакти, установити для хлопця межу. Марка пожирало відверте бажання, він уже не міг приховувати своєї закоханості ні від самої дівчини, ні, якби татові вдалося хоч раз повернутися раніше й пильніше придивитися до сина, від її чоловіка. Але батько з головою поринув у заводські справи, неприємності чекали на нього скрізь, вороги обступали старого звідусіль, і йому доводилося шалено боронитися, згадуючи про рідню лише в автомобілі, який віз його, напівпритомного, додому.

Він, не знімаючи одягу, падав у ліжко, і доки Сандра, зітхаючи, його роздягала, грузьким старечим голосом (вона з жахом дивилася на в’януче під сорочкою тіло, обвислі м’язи, павутину зморщок на грудях і животі, який поволі набрякав, наче там зароджувалося якесь нове, геть відмінне від теперішнього — активного — життя) розповідав про всі події дня в хронологічному порядку. Звітував не так перед нею, як самому собі намагався дати оцінку, перетасувавши все ще раз, спокійно, із віддалі ліжка дійти якогось висновку і нарешті вирішити проблеми виробництва, над яким зависла раптова загроза бути поглинутим великим закордонним монстром. Сандра, зрозумівши, що чоловік пояснює всі ці економічні тонкощі не їй, а собі й зовсім не сподівається на її поради, навпаки, дратується, коли вона необережно щось коментує, перестала його слухати й уже геть не звертала уваги на це монотонне бурмотіння, яке інколи плавно перетворювалося в хропіння. Вона не брала близько до серця можливе банкрутство чоловіка, її не обходила бідність, бо вона звикла