Читати книгу - "Заповіти"

бути хвойдою — значить служити, — прошепотіла Шунаміт.

— Це через немовлят, — прошепотіла я у відповідь. — У Служниць виходять немовлята.

— У деяких інших жінок теж, — заперечила Шунаміт, — а вони не хвойди.

Це була правда: деякі Дружини могли мати дітей, і Еконожини теж — ми бачили таких, з набряклими животами. Але чимало жінок були до цього нездатні. Тітка Есті казала, що кожна жінка хоче мати дитину — кожна, яка не є Тіткою чи Марфою. Бо, як казала Тітка Відала, коли ти не Тітка і не Марфа, яка з тебе користь, якщо дитини не маєш?

Поява в домі Служниці означала, що моя мачуха Пола хотіла дитину, бо мене за своє дитя не вважала — моєю матір’ю була Табіта. А Командор Кайл? Здавалося, він мене теж за свою дитину не вважав. Наче я стала невидимою для них обох. Вони дивилися на мене — крізь мене — і бачили стіну.

Коли в нашому домі з’явилася Служниця, я вже майже дійшла віку жінки за стандартами Гілеаду. Я стала вища, обличчя видовжилося, виріс ніс. Брови стали темніші — не пухнаста гусінь, як у Шунаміт, і не рідкі й тонкі, як у Беки, а вигнуті півмісяцем, і вії теж були темні. Волосся стало густіше й змінило колір з мишачого коричневого на каштановий. Усе це мене тішило, я роздивлялася своє нове обличчя у дзеркалі, крутилася перед ним на всі боки, не зважаючи на перестороги щодо марнославства.

Тривожніше було те, що в мене набрякли груди і почало з’являтися волосся на тих ділянках тіла, про які не годилося говорити, — на ногах, у пахвах і на сороміцькому куточку з багатьма ухильними назвами. Коли з дівчиною починалося таке, вона переставала бути шляхетною квіткою й ставала значно небезпечнішим створінням.

У школі нас готували до такого: Тітка Відала читала кілька бентежних ілюстрованих лекцій, які мали повідати нам про роль та обов’язок жінки стосовно свого тіла (звісно ж, заміжньої жінки), але вони були не надто інформативні чи втішливі. Коли Тітка Відала пропонувала нам ставити запитання, їх, звісно ж, не було, бо з чого б тут почати? Я хотіла спитати, чому все мусить бути саме так, але й без того знала відповідь: бо це Божий план. Так наші Тітки викручувалися завжди.

Скоро між моїми ногами мала з’явитися кров — це вже трапилося з багатьма дівчатами в школі. Чому Бог не міг улаштувати все інакше? Але він мав особливу пристрасть до крові, судячи з тих віршів Писання, які нам зачитували: кров, очищення, ще кров, іще очищення, кров ллється, аби очистити нечистих, хоча плямувати нею руки не годиться. Кров забруднювала, особливо якщо витікала з дівчини, але колись Богові подобалося, як її проливали в нього на вівтарях. Хоча він і покинув це, як казала Тітка Есті, заради фруктів, овочів, мовчазного страждання й добрих учинків.

Наскільки я розуміла, доросле жіноче тіло було суцільною пасткою. Якщо є дірка, в неї неодмінно мають щось запхати, і щось інше має з неї вийти — це стосувалося будь-яких дірок: у стіні, у горі, у землі. Стільки всього можна було з ним зробити, із цим дорослим жіночим тілом, стільки всього могло піти не так… Я відчувала, що без нього мені було б краще. Розмірковувала над тим, як зменшити його, відмовившись від їжі, і навіть спробувала зробити це на один день, але так зголодніла, що не дотрималася свого рішення, прослизнула серед ночі до кухні й повибирала з каструлі із супом курячі обрізки.

Моє кипуче тіло було не єдиною проблемою: мій статус у школі помітно підупав. До мене більше не дослухалися, не шукали моєї прихильності. Дівчата припиняли розмови, коли я підходила, й дивно на мене поглядали. Деякі навіть відверталися. Бека так не робила — вона все одно примудрялася сідати поряд зі мною, але напружено дивилася перед собою і вже не опускала руку під стіл, щоби торкнутися моєї.

Шунаміт досі говорила, що вона моя подруга. Частково тому, що була не надто популярна — я цього певна, але тепер вона робила мені послугу цією дружбою, а не навпаки. Мене все це зачіпало, хоч я й не розуміла, чому все так змінилося.

Однак інші знали. Певно, пішли чутки — вуста-вуха-вуста — від моєї мачухи Поли через наших Марф, які все помічали, а від них — до інших Марф, які зустрічалися на побігеньках, а від тих Марф — до Дружин, а від Дружин — до їхніх дочок, моїх однокласниць.

Що за чутки? Частково про те, що я була не у фаворі у свого могутнього батька. Моя мати Табіта була моєю захисницею, але тепер її не стало, а мачуха не зичила мені добра. Вдома вона мене ігнорувала або ж гиркала: «Підбери це! Не горбся!» Я щосили намагалася триматися подалі від її очей, але навіть мої замкнені двері, певно, її ображали. Вона знала, що за ними ховаюся я зі своїми кислотними думками.

Але моє «падіння в ціні» було пов’язане не лише із втратою батькової прихильності. Поширилася нова інформація, дуже для мене болісна.

Там, де йшлося про розкриття таємниць, особливо шокуючих, Шунаміт подобалося бути першою.

— Знаєш, що я почула? — мовила вона одного дня, коли ми їли свої обідні сандвічі.

Стояв сонячний полудень, нам дозволили влаштувати пікнік надворі, на шкільному газоні. Територія була огороджена високим парканом із колючим дротом угорі, біля воріт стояли двоє Янголів, і ворота відмикалися лише тоді, як приїздили чи від’їздили автомобілі Тіток, тож ми були у повній безпеці.

— Що? — спитала я.

У сандвічах була штучна сирна суміш, якою в школах замінили справжній сир, бо його потребували наші солдати. Сонце пригрівало, трава була м’яка, того дня мені вдалося вибратися з дому так, що Пола не бачила, і на ту мить я була практично задоволена життям.

— Твоя мати була тобі не справжньою матір’ю, — сказала Шунаміт. — Тебе забрали у справжньої, бо вона була хвойда. Та не переживай: ти не винна, бо була тоді надто маленька.

Мій шлунок стиснувся, я виплюнула на траву шмат сандвіча.

— Це неправда! — майже крикнула я.

— Заспокойся, — мовила Шунаміт. — Я ж кажу: ти не винна.

— Я тобі не вірю.

Шунаміт глянула на мене із задоволенням і жалем.

— Це правда. Моя Марфа чула цю історію від твоєї Марфи, а та все почула від твоєї нової мачухи. Дружини про такі речі знають, деякі з них самі завели дітей таким чином. Та це не про мене