Читати книгу - "Полліанна дорослішає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Полліанна невпевнено похитала головою.
— Здається, я знаю не всіх, кого ви назвали, — зізналась вона. — Вони всі, либонь… з книжок?
Хлопчик ствердно кивнув.
— Деякі — з цих книжок, що у мене з собою, — сказав він. — Я люблю їх перечитувати. І щоразу знаходжу в них що-небудь нове. Зрештою, інших книжок у мене немає. Це батькові…
— Негайно припини, малий шахраю! — сміючись звернувся він до білки з пухнастим хвостиком, що, стрибнувши до хлопчика на коліна, обнюхувала кишені його штанів.
— Нічого не вдієш! Треба одразу їх погодувати, бо інакше вони нас самих зжеруть! До речі, це сер Ланселот, — він завжди прибігає першим.
Хлопчик дістав невеличку картонну коробку і обережно розгорнув її, усвідомлюючи, що численні оченята стежать за кожним його порухом. Навколо чути було тріпотіння крил, туркотання голубів, щебетання горобців. «Сер Ланселот» завмер у бойовій готовності на бильці крісла. Його менш хоробрий приятель присів на задні лапки у кількох кроках від крісла. Третя білка нетерпляче верещала, крутячись на нижній гілці найближчого дерева.
Хлопчик видобув з коробки кілька горішків, булочку і пончик, на який він подивився замріяно, а тоді нерішуче запитав Полліанну:
— А ти їм що-небудь принесла?
— Принесла чимало всього, — потрусила Полліанна чималим паперовим пакетом.
— Тоді, мабуть, його я сьогодні сам з’їм, — сказав хлопчик і, полегшено зітхнувши, поклав пончик назад у коробку.
Полліанна якось не зважила на ці його слова. Вона витягла повну жменю ласощів зі свого пакетика, і почався веселий бенкет.
То була чудова година. Чи не найдивовижніша година у житті Полліанни, оскільки вона вперше зустріла того, хто здатен був теревенити швидше і триваліше, ніж вона сама. Цей незвичайний хлопчина володів невичерпним запасом дивовижних історій про мужніх лицарів і прекрасних дам, про лицарські турніри і битви. До того ж, він розповідав так яскраво і жваво, що Полліанні видавалось, що вона на власні очі бачить фантастичні подвиги лицарів в осяйному обладунку, прекрасних дам із золотавим волоссям і у розкішних сукнях, оздоблених коштовностями, тимчасом як вона дивилась на звичайну зграйку птахів, що пурхали з місця на місце, і на кількох рудих білок, що стрибали залитою сонцем галявиною парку.
Вона забула про дам із «Жіночої допомоги». Забула навіть про «знай, радій».
Щоки Полліанни розчервонілись, а очі сяяли щастям, коли вона мандрувала часами Золотої Доби, де за гіда їй був хлопчик, закоханий у лицарські романи. Вона не могла знати, що у ту коротку годину дружнього спілкування з близькою за духом людиною він намагався надолужити втрачене упродовж незчисленних похмурих днів самотини і туги.
Коли годинник на церкві відбив полудень, Полліанна мусила лаштуватись додому. І вже дорогою вона пригадала, що не знає, як насправді звати хлопчика.
— Знаю тільки, що не «сер Джеймс», — зітхнула вона, насупивши брови. — Та то пусте. Запитаю у нього завтра.
Розділ 8. Джемі
Назавтра Полліанна не зуміла побачитися з новим знайомим. Періщив дощ, і вона не мала змоги піти в парк. Наступного дня теж дощило. На третій день Полліанна однаково не побачилася з ним, хоча того дня уже розпогодилось, і світило сонечко, а вона вирушила в парк раніше, ніж завжди, і чекала дуже довго. Однак, він не показався. Нарешті, на четвертий день, хлопчик з’явився на своєму звичному місці, і Полліанна кинулася до нього з радісними вигуками.
— Я рада, страшенно рада, що ти знову тут! Чому тебе досі не було? Вчора я шукала тебе в парку і не знайшла.
— Змушений був лежати вдома… Дуже дошкуляли болі, — пояснив хлопчик.
Він був дуже блідий.
— Болі?! А часто тобі болить? — співчутливо запитала Полліанна.
— Завжди, — кивнув хлопчик не нарікаючи, а просто стверджуючи факт. — Зазвичай, я здатен витримувати, і вирушаю в парк, не зважаючи на біль. Але іноді буває аж надто кепсько, як учора… Тоді я вже не можу витримати…
— Як же можна терпіти біль, що ніколи не минає? — запитала Полліанна, якій від хвилювання перехопило віддих.
— Мушу терпіти. Треба приймати життя таким, як воно є. Який сенс розмірковувати, яким би воно могло бути? До того ж, що сильніші болі сьогодні, то приємніше завтра, коли попускає.
— Розумію. Так само, як у грі… — почала Полліанна, але хлопчик перервав її.
— А ти цього разу багато принесла частування для тварин? — запитав він занепокоєно. — Добре, якщо принесла. Сьогодні, бач, я не маю жодного зайвого цента, і ми не змогли купити горішків. У коробці навіть для мене майже нічого немає.
Полліанна була вражена.
— Ти хочеш сказати… тобі самому бракує їжі?
— Точно! — усміхнувся хлопчик. — Але це пусте. Не вперше і не востаннє. Я вже звик… Поглянь лишень! Осьде й сер Ланселот.
Полліанна цієї миті не здатна була думати про білок.
— А дома що ж, геть нічого не було?
— Ні, вдома харчі не залежуються, — засміявся хлопчик. — Мамуся підробляє щодня — миє сходи, пере… Де працює, там її погодують. У Джері те саме: перехопить, де пощастить, Хоча зранку і ввечері він їсть разом з нами… якщо, звісно, є що їсти.
Полліанна була глибоко вражена:
— То що ж ви робите, коли геть нічого немає?
— Тоді голодуємо, ясна річ.
— Я ніколи не чула, щоб людям геть нічого було їсти, — задихаючись проказала Полліанна, — ми з татом теж бідували: мусили харчуватись бобами і рибними котлетами, тим часом, як нам хотілось індички. Але хоч якась їжа у нас була. Чому ж вам не звернутись до людей, до всіх оцих людей, що тут мешкають, у всіх оцих будинках?
— А який сенс?
— Який сенс? Вони вас чим-небудь почастують!
Хлопчик знову засміявся, але цього разу сміх його був якимось дивним.
— Ти дуже помиляєшся. Нічого з цього не буде. Щось я не чув, аби кожного, хто попросить, частували відбивною або шоколадним тортом. До того ж, якщо не знаєш голоду, ніколи не усвідомиш, якими смачними бувають картопля з молоком. І взагалі, небагато надибаєш такого, що можна записати у Книгу Радощів.
— У яку книгу?
Хлопчик знічено зашарівся.
— Забудь. Я на якусь мить забув, що розмовляю не з Джері чи з мамусею.
— Але ти сказав: Книга Радощів! Розкажи про неї, прошу тебе! — благала Полліанна. — Вона теж про лицарів, лордів і прекрасних дам?
Хлопчик заперечно похитав головою. В його темних глибоких очах, здається, згасли іскорки сміху.
— Ні. А було б добре, якби про них, — зітхнув він сумно. — Та коли ти не здатний навіть ходити, не може бути мови про героїчні сутички, військові трофеї… і прекрасна дама не передасть тобі меч з рук у руки перед поєдинком, і не випадає сподіватись на нагороду з її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна дорослішає», після закриття браузера.