Читати книгу - "Доброчесність і Порок, Anael Crow"

            Ах, отче! Як можна описати місце, де батьки зрікаються дітей  своїх і не бажають їх бачити?! Де більше ніхто не з'єднується узами священного шлюбу, віддаючи перевагу розпусті?! Де люди, забиваючи вінець Його творіння, як жертовну тварину, пожирають тіло його у всіх на очах?! І все це – не вигадка. Присягаюся, все це існує тут і зараз! То хто ж ми є?! – запитувала вона. – Стражі порожньої в'язниці?! Якщо Порок розгулює по Землі, підігріваючи найниціші людські пристрасті і штовхаючи до гріха, то тюрма порожня, як гробниця Лазаря, воскреслого Спасителем!

            – Тобто, – повільно промовив отець Томас, – ви вважаєте, що в'язниця порожня? Ви зневажаєте нашу впевненість, сестро. Верзете якісь дурниці і схиляєте мене ставитися до них серйозно! І це ще не найгірше! Ви зазіхаєте на підвалини Церкви!

            – Але ж це правда! – у відчаї вигукнула Агата.

            – А я кажу – ні! – вдарив кулаком по столу священник.

            За інших обставин Агата вдарилася б у сльози, але серце її раптом сповнилося гніву (о, мабуть, гріхи таки справді розсипалися по Землі!), і він осушив їх.

            – Якщо ви не вірите мені, їдьмо до Нового Едему, – рішуче проговорила  вона. – Я готова супроводжувати вас, аби ви на власні очі взріли скверну. Хто має очі, хай побачить! Чи Господь позбавив вас не тільки ходіння?!

            Щоки сестри Агати палали так, що повітря, яке торкалося їх, нагрівалося і ширилося, поки в кімнаті не запанувала задуха. Отець Томас уважно спостерігав за співрозмовницею, ніби прикидаючи в умі, скільки ще ударів тиші вона може витримати. Зрештою душа його змилостивилася над нею, і він промовив:

            – Гадаю, серце ваше не без причини наповнилося гіркотою та сумнівами. От і добре. Incertus animus dimidium sapientiae est. (Сумнів – половина мудрості.)[17] Якщо ж ви й надалі продовжите наполягати, запевняючи мене, що з Містом щось не так, клянуся, я остаточно упевнюся в тому, що ви – саме та людина, яка мені потрібна. Потрібна усім нам, усьому світу.

            – Яка людина? – розгубилася Агата, не маючи змоги пояснити таку разючу зміну його настрою. Замість цілковитого неприйняття її поважний наставник раптом вдався до повної згоди з тим, що вона тільки-но сказала.

            – Єдиної зрячої поміж сліпих і божевільних, – пояснив він. – На жаль, у моєму становищі я мало на що здатний. Особливо на починання ризиковані, що вимагають відваги та нерозсудливості молодості.

            – Про що ви говорите? – задихнулася Агата.

            – Так, ні про що, – махнув рукою отець Томас. – А втім…

            – З ваших слів виходить, що ви про все знали? – недовірливо запитала вона.

            – Можливо…, – не став заперечувати священник. – Цілком можливо. До мене доходили деякі чутки, та й сам я дещо бачив…  Але тоді я наївно вирішив, що una hirundo non facit ver (одна ластівка не робить весни) [18]. Надто мало я знав про зовнішній світ і міг покладатися лише на власну думку. Іншої ніхто не висловлював.

            Агата гарячково смикнула головою, наче благала святого Вітта про порятунок від диявольської омани, готова додати до свого прохання ще й епілептичний напад.

            – Коли відсутність Зла на Землі навіть не піддається сумніву, будь-яка критика Добра недоречна, чи не так? – продовжував отець Томас. – За молодості я не був таким сліпим, як інші, але через малодушність боявся висловлювати те, що постійно крутилося у мене в думках. Порок живий -живісінький. Він править світом, доки ми, люди, замовчуємо його існування. Внаслідок цього всі ми щодня стаємо його жертвами навіть не через його владу над нами, а через безпідставну самовпевненість.

            – Ви теж вважаєте, що Злу вдалося позбутися кайданів? – прямо запитала сестра Агата.

            – Хто знає? – знизав плечима панотець. – Це слід перевірити.

            – Але яким чином? – здивовано запитала дівчина, і отець Томас глипнув на неї з якимось дивним виразом.

            – Звичайно ж, єдиним, який існує! – вигукнув він. – Відімкнути двері і подивитися. Іншого способу немає.

            Агата обм'якла на стільці.

            – Але це злочин в очах Церкви та всього людства…, – пробурмотіла вона. – Одного разу відчинивши двері, ми ризикуємо випустити Отця Гріха назовні, якщо він досі там перебуває.

            –  Extremis malis, extrema remedia. (Особливому злу – особливі заходи.)[19] Мені більше нічого сказати, – розвів руками старий.

            – Надзвичайно небезпечно, – видихнула Агата. –  Звільнившись, Диявол знову займе Престол Світу, і той знову загрузне в гріху!

            – Але хіба  цього вже не сталося? – зітхнув стариган. – Хіба те, що ви розповіли мені сьогодні, сестро, не свідчить про те, що Порок не тільки вкоренився в душах людей, але вже дав сходи?

            – У будь-якому випадку nusquam nec malum malo (зло не лікують злом)[20]..., – заперечила йому Агата, бо сама думка про те, що в'язниця може бути відкрита, вселила в неї страх. Раптом їй згадалося, якому негідному заняттю вона віддавалася дорогою до Нового Едему, розмірковуючи про варварські звичаї та язичницькі ворожіння. Фраза, ненароком вирвана з Нового Писання, спливла у її пам'яті і постала перед внутрішнім зором так виразно, що обличчя черниці мимоволі скривилося.

            «І вклонилися звірові, кажучи: «Хто подібний до звіра цього?» І дано було йому вести війну зі святими і перемогти їх ...».

            Слова спалахнули яскравим полум'ям, обпалюючи нутрощі пекельним вогнем.

            – Або, – погодився з її аргументами отець Томас, – ми можемо залишити все, як воно є. Так би мовити, не надавати побаченому значення. Чи готові ви взяти цей гріх на душу, сестро? – суворо запитав він.

            Закривши обличчя руками, ніби бажаючи затулитися від світла, сестра Агата простогнала: