Читати книгу - "Доброчесність і Порок, Anael Crow"

            – Який гріх? Про що ви говорите?

            – Гріх бездіяльності, – відповів старий. – На мою думку, найнебезпечніший і згубніший з усіх можливих.

            Поглянувши на чоловіка, що сидів перед нею, Агата відкрила рота, але не вимовила у відповідь і слова.

            – Добре, – підсумував він. – Допоможіть мені дістатися  кабінету, і там я скажу вам, що робити далі.

            Покірно піднявшись і взявшись за ручки інвалідного візку, сестра Агата викотила його за поріг і спрямувала вгору вузьким пологим пандусом.

            З нею відбувалося щось неймовірне! Вона майже не відчувала ні рук, ні ніг, настільки була вражена тією простотою, з якою отець Томас збирався вчинити злочин проти всього людства.

            А вона не могла завадити цьому. Більше того – не хотіла. Відчуваючи внутрішній опір тому, аби розчахнути двері в'язниці, вона знаходила його напрочуд слабким. Неймовірною силою володів лише жах від наміру випустити Зло на волю і усвідомлення того, що вона неодмінно вплутається в якусь надзвичайно погану історію.

            Вона боялася власної причетності. Боялася прокляття, яке обов'язково впаде на її голову за те, що вона випустила у світ, створений Всемогутнім Господом, Його ворога. Ризикуючи втратити душевну цноту, вона  жахалася відповідальності й жодним чином не хотіла брати на себе таку.

            Якщо світ одного дня охопить вогонь, якщо гігантські хвилі змиють усе живе, найбільше сестра Агата страхалася, що ім'я її назавжди асоціюватимуть з нещастями, які спіткають людство.

            У ту пору, коли вона ще  була дитиною, їй довелося почути про красуню Пандору, створену стародавніми богами на кару людям. На жаль, це було її єдиним призначенням у житті. Зліплена із замішаної на воді глини саме так, як і створена Господом перша на Землі людина, Пандора мала ті самі якості душі, які ріднять усіх людей без винятку. Як і серце Агати, серце Пандори було сповнене цікавості і, якось, отримавши від богів у подарунок дорогоцінну скриньку, вона довго гадала про те, що заховано у середині.

            Можливо, знай вона, на яку небезпеку наражає людство, ніколи б не наважилася її відкрити. Проте бажання знати напевно  штовхнуло її на фатальний крок.

            О, Мати Злощастя! О, Жертва Безглуздої Допитливості!

            Вона усвідомила, що накоїла, надто пізно, лише трохи піднявши кришку. Бо всі нещастя, біди і хвороби, які ховалися у скриньці, вмить розлетілися по Землі, прирікаючи людей на страждання і смерть!

            Штовхаючи інвалідний візок перед собою, Агата уявляла себе в епіцентрі всіх бід. Вона все ще без надії сподівалася, що не їй, але отцю Томасу призначено це випробування. Здійснивши злочин, він візьме всю провину на себе, залишаючи їй молитися за його безсмертну душу, якій вже ніколи не судитиметься увійти у Царство Небесне.

            Але як вона взагалі могла дозволити іншому зробити те, від чого відмовлялася її власна непорочна душа? Відповідь на це питання була простою: сестра Агата мала розум. Саме він підказував, що у стінах в’язниці з’явилася тріщина, і відтоді зіпсованість сочиться крізь неї, отруюючи овець Його стада, як смердюча канава, куди зливають нечистоти.

            Агата відчувала себе слабкою, потребуючи мудрої настанови. Її долали сумніви, і вона мучилася ними, як хворий мучиться від задавненої виразки.

            Діставшись кабінету  нагорі вежі, вона все ж таки висловила свою думку:

            – Потрібно якнайшвидше попередити про те, що відбувається, Найсвятіший Ареопаг. Його Високопреосвященство…

            – Його Високопреосвященство буває у Місті частіше, ніж ви чи я, – перебив її священник. – Він бачив непотребство, яке там коїться,  тож не тільки знає про нього, а й вітає. Sero in periculis est consilium quaerere. (У біді вже пізно питати про пораду.)[21]    Підкотившись до книжкової шафи, він вказав пальцем угору: – Дайте-но мені ту книгу в коричневій палітурці. Так, ось цю.

            Закусивши губу від досади, сестра Агата підкорилася. Зрештою, отець Томас мав рацію: той, хто має очі, нехай побачить. Щодо сліпих – їх не можна брати до уваги.

            – Що ви скажете про неї, сестро? – запитав старий, зважуючи в руках важкий фоліант із затертим написом на обкладинці. Титул, який  давно не золотили, запав углиб тиснення, як западають висохлі очі всередину мертвої голови.

            – Це Новітнє Писання, – старанно, як на уроці, відповіла сестра Агата. – Здається, одна з ранніх копій.

            Згідно кивнувши, отець Томас прийняв відповідь.

            – Хай вам буде відомо, що воно не просто раннє, а найперше.

            Душа Агати затріпотіла. Вона вп'ялася поглядом у стародавній рукопис, бо той був найсвященнішим артефактом, що зберігався Церквою і шанувався нею. Він  вважався ціннішим за всі святі мощі разом узяті, які творили чудеса і зцілювали людей. І ось він був перед нею, кидаючи в релігійний екстаз, якому міг би позаздрити навіть святий Франциск.

            Вогонь палав у каміні, пожираючи свіжу порцію дров, завбачно залишених братом Іларією, але Агата не могла не відчувати остуди, яка пронизувала її тіло.

            – Авжеж… ви абсолютно праві, – раптом защебетала вона. – У справі такої важливості та дивності ми всі маємо покладатися на Господа нашого Вседержителя і молитися Йому, щоб Він просвітив наші темні уми і застеріг від невиправної помилки. Отче! Ви тримаєте в руках своїх Слово Боже, і мої коліна підгинаються від мудрості його. Про що б ми не запитували, відповіді на всі наші запитання напевно знайдуться тут, у цій книзі, коли ми, довірившись Богові, прочитаємо її. Бо сказано: «Хто шукає, нехай знайде!»

            Сестра Агата і справді була готова впасти на коліна і славити Господа, але на отця Томаса її гарячі слова не справили жодного враження. Потягнувшись до столу, він узяв ножа для різання паперу і без зайвих церемоній розітнув шкіряне черево стародавнього фоліанта!