Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

195
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 70
Перейти на сторінку:
водичку». Так сталось, і, певне, в тому не було ніякої закономірності — помер і все. Певне, також не думав Микола про той великий празник Вербної неділі, і, може, не думав про входження Ісуса Назаретянина до Єрусалиму та пальмове віття. Певне, що не думав. Що йому думати? Ото лежить він у себе в кутку на лаві, сам же приказав: буду спати тут, до мене не підходьте і не говоріть, хіба ти, Прісько, а так щоб ні-ні. Поможе воно, те «ні-ні»? Та де воно і кому в дідька поможе! А все ж вірив, надіявся. Ото лежить. Стогне. Та де, вже, диви, й не стогне, так йому тяжко.

Не згадує Микола про пальмове віття, проте дума, міркує себто так:

«А я ж казав: ідіте гуртом до церкви сьогодні, мене полиште. Полиште, кажу, що ж ви, нехрещені, ачи бусурмани, ачи ляхи нечестиві, що за моє мирське животіння будете в празник дома? А змій його матері, то ж гріх великий! Ото ж я їм приказую: ідіть то, ідіть, усі гуртом ідіть. І ти, Парасю, бери дитинку на руки, не цурайся, чуєш, не цурайся, що не твоя кровинка, хай чиясь кровинка, хай брата мого Івана, царство йому небесне, кровинка, то й що?!! Вона теперечки дочка моя! І твоя, Параско, дочка! Хай простить Господь та святі угодники мене грішного, а я їй усе оддам. У дітей своїх рідних кусень хліба останній з рук вирву і їй оддам. І ти, Парасю, не усміхайся лукавенько і не зціплюй зуби. І не свідкуй на мене неправдивого, що я тебе, дружину, єдину перед Богом, не поважаю. Поважаю я тебе! Більше за всіх і за самого себе разом узятих! Поважаю Параско, а все ж дитинки в обиду не дам! І ти, Парасю, не репетуй дуженько — не дам! Бо ти, Парасю, не знаєш того, що я від брата єдинокровного Івана знаю. Ти не знаєш того, то ж не балакай. От так ото йдіть у храм і … Хай Господь прощає нечестивця. Який-то празник сьогодні? А, Вербна! Так ото верби свяченої мені несіть! Принесете верби, і мене з ніг до голови віттям обкладете. Накриєте віттям, так я зразу ж видужаю. Та не мелю я, не мелю дурниці! Кажу, що видужаю, значить, так тому й бувати»

Отакі пальми…

А ще думав Микола про багато.

«От, — думав він, — прожив я життя. Довге, не довге, а прожив. Вірую я в Бога? Вірую. Як охрестили мене і як до води свяченої торкнувся вперше, так ото з тої хвилі і вірую. А чи грішив я? Аж грішив. І хтозна, простяться мені гріхи мої, а чи буду я в Аду горіти, як безбожник? Не відаю. Відаю одне: людина я. Не слава то й не ганьба, певно, а одначе ж людина. Твар Божа. І був я, мабуть, Господом Вездесущим созданий на щось, бо відає Бог, що робить, а не так, як людина нерозумна, не зна, що ції хвилі діє і для чого то. А Бог — він усе знає. І не глупий Бог! Каже от моя Парася, що забирає Бог мене, її одну залишає, то глупий він. Ні! Бо не знають люди путей Господніх, куди їм Господні знати, як вони своїх не врозуміють? Куди їм до Господа? Так от жив я для чогось. І був я на землі»

А більше всього Миколі думалось, що жив він для дочки Іванової, племінниці своєї себто. Та й чаклун отой, Тарас, казав: бережи її понад усе! Часто він до них заходжав, як здоровіший був. Ото візьметься нізвідки наче, погостює з день-два, трав якихось принесе, питво якесь, — то все дитині, каже.

А от Параска дитини не любила, страх. Інакше як чортеня, не звала. Лаяла часто. Воно ще й мале дуже, що там розуміє, а вона лає. Та воно й було чого, звичайно. Попервах важко приходилось. Що ж, як воно хреста боїться? І хреста, й ікони боїться те мале. І молитви православної не терпить воно. Жах!

А ще було зразу…

Параска його своїм молоком годувала. Благо, Гнатик тільки-тільки від цицьки відучився.

Ото вночі спала дитина, — вередлива взагалі була, то кричить серед ночі, то крутиться, бува, із люльки випаде. Як можна, хтозна. Прокинуться домашні — лежить на долівці. А взагалі дитя те зразу ніччю не спало. Вдень воно спало, а вночі бавилось. Старі кажуть, день із ніччю попутало. Так ото. Ну прокинулась раз Параска од того, що тиша в хаті настала. Усі вже й позвикали: мале те в хаті, значить, гамірно ніччю. Так ото вони сплять, а дитя репетує. Та ну, і нагодоване воно, і до ладу приведене — репетує, і все. А тут ні, тиша. Параска дума, чи впало та вбилось — аби, прости Господи. До люльки, та — ой матінки!!!

Будить Миколу:

— Миколо! Миколо!

— Що там?

Вона в сльозах уся, труситься.

— Я утоплю її, Миколо! Та як же ж так можна? Воно ж поїсть нас уночі, Миколо! Воно ж упир! Он глянь!

Микола до люльки — лежить мале, усміхається, а по кімнаті сяйво зелене. То очі у дитини світяться.

Приходив чаклун наступного дня. Дав якусь подушечку дитині під голову. Там усередині таке як трава сухенька. Стало дитя спокійно спати.

А ще такий випадок був.

Годує Параска немовля, а воно вередує.

— Та не кусайся ти! Не кусайся! Їж, як думаєш, антихрист! — сердиться молодиця.

Наче вспокоїлось. Їсть.

— Щось ти довго смокчеш, уже, певне й смоктати нічого. Дай. Досить, кажу. Кидай! Кидай же!

Ледь Параска від грудей відірвала те дитя. А тоді як гляне — над соском ранки дві рівненькі круглі, з них кров так і ллється. Жінка до малої — а в неї повен ротик крові. Та ще плямкає так смачно, усміхається.

— О Боже, що то?!!

Два ікла у малої невеличкі між зубів видніються…

ІV

Максим наблизився до Січі в кінці червня 1658 року, хвацько оминаючи поодинокі козацькі дозори у безмірному степу.

Січ чорніла під вечірнім передзахідним сонцем за кілька верст по той бік Дніпра.

Максим лежав серед трави, високих заростей очерету, кропиви, медунки та конопель — чекав з’яви перших вечірніх зір. Парубок не зважав на шурхотіння бур’яну за два сажні від нього, хоч знав — то не що інше як лис, мабуть, навіть недужий на сказ.

Думи,

1 ... 17 18 19 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дума про Хведьків Рубіж"