Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

тяжкі думи нависли над головою Безрідного, мов густі осінні хмари, що ллють із неба дощ, подібний до сліз Божих, ті хмари, яких і близько не було зараз на матовому та глибокому тлі літніх вечірніх небес…

* * *

Махмед-Гірей зіставив проклятий підсвічник зі столу, розтер забиту руку, кривлячись, як боязливий шакал до мисливця — з образою і злістю.

— Качук шайтан! — проклята річ підвернулася якраз невчасно.

Безрідний глянув на посинілі пальці хана, тоді на свічник — той був невеликий, з кулак, позолочений, може, хоча швидше за все відлитий із бронзи. Підсвічник немусульманського стилю був далебі не що інше, як військовий трофей.

— Болить, — протягнув спокійно хан, наче його хтось проте питав, — болить та ниє, проте біль, коли він завданий правильно і виникає якраз у потрібному місці, часто сприяє зміцненню здоров’я…

Безрідний кивнув. Йому було нецікаво слухати, та й хану той біль, мабуть, не додавав багацько здоров’я, а скоріше за все посилювався, і Максим те відчував. Махмед-Гірей підійшов до вікна, звів змучене обличчя вгору, підставив під струмені благодатного сонячного світла долоні, умив тими струменями чоло.

— Аллах милостивий до мене та мого народу…

— Ваша світлість!

Безрідний перебив хана. Той озирнувся — козак, стягнувши туго на руці блакитну вервицю вицвілих чоток, махнув розчепіреною долонею в бік хана. Видихнув, наче докінчуючи попередню фразу:

— Милістю Аллаха.

Біль із ханового зап’ястя буквально рукою зняло.

Махмед-Гірей кивнув.

— Урус шайт ан Сірко… — хан випростався. — Гяури потребують болю, щоб істота цих земель та істота двох народів вздоровилась, зітхнула з полегшенням. Смерть кошового буде болем важкої втрати та болем незносимої скорботи для невірних. Розумієш, карачей?

Безрідний розумів.

* * *

У плавнях за декілька верстов од Січі було чути виття степового вовка.

Вовків було, може, шість — сім, мабуть, одна зграя, що перегукувалась у важких туманах над степом та плавнями.

У ту ніч Безрідний уперше в житті бачив привида.

Над головою дрімаючого козака посунуло важким смородом домовини, і він обернувся. Узрів ген-ген далеко в степу постать. Білий, сніжно-білий силует, що наближався. Безрідний встав. Тривога запала в серце, тяжка тривога і, навіть не думаючи про заклинання чи одворот, козак кинувся бігти прахом світ за очі.

А марево наближалось.

Через яри та пагорби, мостики у плавнях Безрідний біг, та чим дужче він біг, тим ближче ставало марево — розпатлана молода дівчина в чорній накидці з каптуром.

Грали грози над головою дівчини, і страшні пориви вітру розпатлували її довге волосся. Вона була не страшна — ні, навпаки, вродлива, але така сумна, що ставало нестримно тяжко на душі. Тяжкість переростала у страх.

Ближче і ближче.

Ближче і ближче.

Ні сестра, ні мати, ні котрась із Максимових незчисленних жертв не були на неї схожі.

Максим бачить зовсім близько її хворобливо бліді руки.

Руки, що підіймаються назустріч.

Налетіла гроза, і вила, і вила, і вила…

Максим збудився від хриплого завивання степових вовків.

* * *

Оминувши дозорні пости надвечір 17 числа Безрідний влігся просто в траву недалеко коло шляху, там, де бовваніли, як іти зі сходу, торішні копиці сіна — перегнилі, зчорнілі, та ще ж і розкидані коло міста-фортеці дуже й дуже недбало. Максим знав, що ніччю дорогою обов’язково хтось пройде. Обов’язково хтось мине його схованку і, звичайно, поплатиться за це. Головне зараз — потрапити у Січ непоміченим.

За копицею Максима було, напевно, не видно, він умостився доволі недбало, розкинувшись на такий собі перині із сіна, покидавши шаблі з піхвами та інше спорядження геть до кущика полину. Лежав, жував соломинку, міркував про те, про се, а ще ж, звичайно — чи не дав Шайтан дьору з ближніх степів. Погано було б, аби се сталося, бо Шайтан — то вірний Максимів кінь, якого козак залишив верстов за п’ять звідси і мав скористатися ним при втечі.

Безрідний, як і дуже часто останніми днями, намагався розгадати особу дівчини-марева в степу. І справді — хто ж то в дідька була?

— Аллах акбар, Аллах акбар… — намистинки забігали швидше і швидше…

* * *

Іван Сірко був кошовим отаманом славного війська запорозького ще з червня 1658, і був той день коронації його, здається, понеділок. Воно, правда, мабуть, не скільки здається, скільки так і є.

«Собаку Миська» — попереднього кошового отамана Січі запорізької «ок сучій матері яко гниду» викинули з його престолу на радному полі, і той од страху стукотів рідкими зубами, ховаючись під возами.

«Мисько», окрім того що був собакою і гнидою, ще являвся виговською підстилкою і попихачем Виговського, коротше, виговчиком.

Виштовхали тоді Сірка стусанами під задницю на середину радного кола і веліли:

— Нехай заговорить сучий син!

Трохи тоді повагавшись, прорік славний молодець:

— Товариство, дякую вам і кланяюся доземно, що віру мені свою явили. Ви, низовики, ідіть на Чигирин, рубайте до ноги здрайцю Виговського, поспішайте, аби з’єднатися з руським військом, щоб разом на панів-ляхів ударити, а ми тут всією Січчю стоятимемо супроти бусурменів і не пустимо їх на Україну, не дамо ясир брати та землю нашу плюндрувати…

Про се багато хто з істориків писав…

От, наприклад, Натан Рибак у чудовій книжці «Переяславська Рада» докладно те дійство і ту промову описує (вже ж краще за мене). Проте Рибак не знав, як і історики, що…

Знав Махмед-Гірей…

* * *

Безрідному снилися жахи, а може, він не спав, а так, думав, проте йшли полки, застеляючи обрій короговками і стягами, здіймаючи ударами кінських копит куряву, волаючи гімни і прості заклики — йшли ті полки.

Онно вже дим над Диким Полем, дим.

А де дим, там, як відомо, руїни, згарище, плач, стогін та чорні богохульні прокльони.

Де дим, як відомо, тисячі мертвих немовлят на дорогах та у замках, що їх потім скидають до братських могил сотнями, закидають груддям землі, і на тому місці тоді стає пустир, і місце те зветься проклятим.

Хто і коли його прокляв?!

Де дим, шановні, там господиня-смерть ходить з гострим келепом поза спинами і заганяє тії келепи кількостями у сто, тисячу та чотирнадцять тисяч по черзі і всім разом…

V

Спить Микола.

А може, марить чоловік, хто його зна. І ото йому сниться чи мариться, наче йде він кудись ніччю по брукованім шляху, а ніч, зоряна, місячна, і хащі скрізь.

Страшно чогось Миколі.

Швидше й швидше йде чоловік по тій бруківці. Відлуння від підкованих чобіт по каменю все гучніше. Ось уже