Читати книгу - "Грона гніву"

зняти врожай. А ці сучі діти за конторками за свій «мінімальний прибуток» людей роздерли надвоє. Просто надвоє розкраяли. Люди ж там, де мешкають, з тим місцем і зрослись. А тепер вони не цілі, поневіряються по дорогах, де автівки роз’їжджають. Не живі більше. Ці сучі діти вбили їх.

І він замовк, але його тонкі губи ще ворушилися, а груди важко здіймалися. Він сидів і дивився, опустивши очі, як вогонь освітлює йому руки.

— Я... я ніколи ні з ким так довго не говорив,— стиха вибачився він.— Блукав скрізь, як клята цвинтарна примара.

Кейсі підштовхнув довгі дошки в багаття, і вогонь лизнув їх, знову метнувшись угору, обпікши м’ясо. Дощаті стіни хати затріщали в нічному повітрі. Кейсі тихо сказав:

— Тре’ побачити людей, які пішли у світи. Відчуваю, що тре’ мені їх побачити. Їм допомоги тре’, не проповідей. Яке тут царство небесне, коли на землі пекло? Який тут Дух Святий, коли душі людські в безодні розпачу, смутку й печалі? Їм тре’ допомоги. Їм тре’ намагатися жити, доки смертна година не настане.

Джоуд нервово прикрикнув:

— Ісусе Христе, та їжмо м’ясо, а то з’їжачиться, буде як миша попечена! Погляньте на нього. Понюхайте.

Він зірвався на ноги й стягнув шматочок печені з дроту, не встигнувши обпектися. Узявши ножа М’юлі, розділив м’ясо на дроті.

— Це проповіднику,— сказав Джоуд.

— Кажу тобі — більше я не проповідник.

— Ну гаразд, тоді просто чоловіку.— Він відкраяв ще шматок.— Це тобі, М’юлі, якщо ти не надто засмучений, щоб їсти. Ось такий куций — жорсткий, от падлюка.— Він сів і почав вгризатися в м’ясо, відірвав великий шматок і став пережовувати.— Ісусе Христе! Послухайте, як хрумтить! — І люто вхопив ще один кусище.

М’юлі сидів, дивлячись на свою частку.

— Мо’, мені не тре’ було отак-о говорити? — промовив він.— Мо’, краще се в голові в себе держати.

Кейсі глянув на нього, рот проповідника був повний кролятини. Чоловік жував, і м’язи заходжувалися спазмом при ковтанні.

— Так, тобі слід виговоритися,— сказав він.— Іноді смуток тільки через рот і вихлюпнеш. Іноді захоче хто когось убити, а виговориться — і передумає. Ти правильно зробив. Нікого не вб’єш, якщо себе опануєш.

Він відкусив ще шматок кролятини. Джоуд кинув кістки у вогонь, піднявся та обрізав дріт. Тепер М’юлі поволі став їсти, а його знервовані оченята промацували сусідів. Джоуд їв похмуро, як тварина, і сало стікало по кутах його рота.

Довго М’юлі дивився на нього, майже боязко. Він опустив руку зі шматком м’яса.

— Томмі,— сказав він. Джоуд звів очі, не перестаючи жувати.

— Так? — озвався він з повним ротом.

— Томмі, ти не розсердишся, що я про вбивство скажу? Тебе це не муляє?

— Ні,— сказав Том.— Не муляє. Хай. Сталося й сталося.

— Усі знали, що ти не винен,— провадив М’юлі.— Старий Тернбулл погрожував розквитатися з тобою, коли тебе випустять. Казав, що ти вбив його хлопчака, і не спустить цього. Хоч інші поговорили з ним, і він угамувався.

— Ми п’яні були,— повільно мовив Джоуд.— Випили на гулянці. Не знаю, з чого все поїхало. Аж гульк — відчув, як він ножа вихопив, і ось мене штрикнув. Перше, що бачу,— Герб до мене наближається, знову штрикнути хоче. А там біля стіни лопата стояла, ну я її й схопив та як дам Гербу по голові. Ніц проти нього не мав. Він хороший був. Змалечку до моєї сестри Рози залицявся. Ні, Герб мені подобався.

— Ну, всі це старому й утовкмачували, доки він охолов. Хтось казав мені, що старий Тернбулл кревняк Гетфілду по матері, от і надимається. Не знаю про це. Вони всією родиною подалися до Каліфорнії півроку тому.

Джоуд зняв останні рештки кролятини з дроту й пустив по колу. Відкинувся на спину і тепер їв повільніше, обтираючи сало рукавом, а його напівзаплющені очі темніли, коли він дивився, як вогонь згасає.

— Усі їдуть на Захід,— сказав Джоуд.— А я дав підписку, бо ж мене умовно випустили. Мені кидати штат не можна.

— Підписку? — перепитав М’юлі.— Чував я про них. А як вони працюють?

— Ну, я вийшов раніше, на три роки раніше. Умови поставили і сказали, як щось ще накою, одразу назад запхнуть. Час до часу тре’ приходити відмічатися.

— Як тебе до Макалістера запроторили? У моєї жінки кузен сидів у Макалістері, так йому там пекло було.

— Та не так уже й погано,— відповів Джоуд.— Місце як місце. Вони мені зробили б пекло, якби я сам пекло збурював. Житимеш там нівроку, якщо з наглядачем у ладу. Якщо причепиться — отоді буде пекло. А мені велося нічо’ так. Поводився гаразд, як годиться. І чортівськи файно навчився писати. Пташку розчерком вималюю або щось ще — не просто так слова виписую. Якби мій старий поглянув, як я пташку вимальовую, його б грець ухопив. Татко не хтів, аби я до такого дійшов, оскаженіє, як побачить. Терпіти не може таких фінтифлюшок. Навіть слівце писнути терпіти не може. Гадаю, побоюється. Щоразу як татусь бачить, як хтось пише, то ввижається йому, що це проти нього.

— А тебе там не били абощо?

— Ні, я жив собі, нікуди не ліз. Звісно, сказитися можна отак з дня в день усі чотири роки. Якщо накоїв такого, що сором бере, то можна було б над цим голову поламати. Але, чорт забирай, як згадаю Герба Тернбулла, як він на мене з ножем кидається, то знову пристукнув би його лопатою.

— Так кожен би зробив,— озвався М’юлі.

Проповідник задивлявсь у вогонь, і в згущеній темряві його високе чоло здавалося зовсім білим. Спалахи полум’я вихоплювали жили на його шиї. Проповідник сидів, обхопивши коліна, і хрускотів кісточками пальців.

Джоуд кинув у вогонь недоїдки, облизав пальці й витер їх об штани. Він устав, узяв з ґанку пляшку з водою, відпив і передав далі, перш ніж сісти. Потім провадив:

— Що мені тоді найбільше боліло? Біда була в тому, що жодного сенсу не було. Ви ж не шукаєте сенсу, коли блискавка б’є корову або коли повінь розіллється. Це є як є. Але коли кілька чоловіків узяли тебе й замкнули на чотири роки, тут має бути якийсь сенс. Чоловік має до всього сам дійти. Так посадили вони мене, тримали за ґратами, ще й годували чотири роки. Наче або хтіли