Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Глава 3

Одного вечора, коли магазин уже зачинявся, Аня стояла біля каси, звіряючи звіт, і раптом відчула, як у повітрі щось змінилося.

— Тобі сьогодні не здається, що день тягнувся довше, ніж зазвичай? — запитала Лілі, потягуючись.

Аня лише кивнула, закриваючи касу.

— А може, це тому, що нічого цікавого не сталося? Ти ж, здається, звикла до пригод.

Аня глянула на неї з легкою посмішкою.

— Я звикла працювати.

— Ну-ну, — Лілі скептично звела брови. — А я звикла бачити тебе не такою похмурою.

Аня не відповіла.

Вона знову провела рукою по касовій книзі, хоча й так знала, що все в порядку.

Чекала. Але не знала, чого саме.

Коли вона нарешті вийшла з магазину, на вулиці було прохолодно. Вечірній вітерець приємно освіжав, але десь усередині Аня відчувала дивний неспокій.

Вона йшла вулицею, насолоджуючись тишею після напруженого дня. Людей було небагато, місто повільно занурювалося у вечірню дрімоту.
 

Аня зайшла до квартири, зняла пальто і повільно пройшла на кухню. Вона втомлено відкрила шафку, дістала чашку і налила собі чаю.

День був довгий. Здавалося, що кожна хвилина розтягувалася, наче гумка. Робота поглинала її, але варто було залишитися наодинці — думки про Каміля знову з’являлися.

Вона сіла за стіл, узяла телефон і провела пальцем по екрану.

Жодних нових повідомлень.

Аня зітхнула і зробила ковток гарячого чаю.

І саме в цей момент телефон завібрував.

Вона різко підняла голову, поглянула на екран.

«Привіт. Як справи?»

Її пальці завмерли над клавіатурою.

«Привіт. Все як завжди. А у тебе?»

Відповідь не прийшла одразу.

Вона встигла допити чай, пройтися по кімнаті, заглянути у вікно… і тільки тоді телефон знову завібрував.

«Я повернувся».

Аня відчула, як щось у неї всередині перевернулося.

Вона перечитала ці два слова кілька разів.

Раптом з’явилася дивна невпевненість. Що вона мала зараз відчути? Радість? Полегшення?

Її пальці самі собою набрали повідомлення.

«Ти вже в місті?»

Відповідь прийшла миттєво.

«Так».

Аня затримала подих.

«Де ти зараз?»

Наступне повідомлення змусило її серце прискорити ритм.

«Дивись у вікно».

Аня повільно підійшла до вікна, відсунула штору і…

Там, унизу, під її будинком, стояв Каміль.

Він підняв голову, зустрівся з нею поглядом і… усміхнувся.

Каміль, закутавшись у свою куртку, підняв голову, коли побачив, що двері під’їзду відчиняються.

Аня вийшла, спокійна, стримана, але в її очах було щось тепле, невловиме. Вона не підбігла до нього, не кинулася в обійми з розгону, як це зробила б у якомусь романтичному фільмі.

Ні, вона підійшла впевнено, без поспіху, і, коли опинилася поруч, просто розкрила руки, запрошуючи в дружні, теплі обійми.

Каміль м’яко усміхнувся і зробив крок до неї. Він обійняв її міцно, ніби боявся, що це все — лише сон, і зараз вона просто зникне.

Аня не відсторонилася одразу. Вона відчула, як його руки трохи тремтять, як швидко б’ється його серце.

— Ну що ж, вітаю з поверненням, мандрівнику, — сказала вона з легкою усмішкою, коли вони нарешті відійшли одне від одного.

Каміль потер руками плечі, явно відчуваючи різницю температур.

— Тут холодно, — буркнув він, ніби вперше зрозумів, що з Іспанії він повернувся у все ще прохолодний березень.

— Тому я пропоную піднятися до мене і випити гарячого чаю. Що скажеш?

Його очі спалахнули теплом.

— Якщо ти запросиш мене на чай кожного разу, коли я повертаюся з іншої країни, то, можливо, я почну їздити ще частіше.

Аня засміялася і розвернулася, щоб йти до під’їзду.

— Головне, щоб ти потім не втік у нове відрядження, — кинула вона через плече.

Каміль загадково промовчав, заходячи за нею вслід у підʼїзд.

 

Каміль витягнув з кишені невелику коробочку, загорнуту в елегантний папір із золотистими візерунками.

— Це тобі, — сказав він, простягаючи подарунок.

Аня взяла коробочку, обережно розгорнула і побачила всередині маленьку, але витончену іспанську фігурку – мініатюрну танцівницю фламенко, зроблену з кераміки, розписану вручну. Її сукня виблискувала червоними та золотими відтінками.

— Ого… Камілю, це дуже гарно, — Аня провела пальцями по гладкій поверхні фігурки.

— Я хотів привезти тобі щось особливе, щоб ти завжди пам’ятала про Іспанію. І про мене, — його голос був трохи нижчим, ніж зазвичай.

Аня підняла на нього очі. Вони світилися радістю від зустрічі.

— Якби я знала, що ти приїдеш, теж підготувала б подарунок, — пожартувала вона.

— Ти вже зробила найкращий подарунок — запросила мене на чай.

Вони засміялися. Розмова лилася легко, як і чай у чашки. Час зник. Аня не пам’ятала, скільки вони так просиділи, але, здається, рахунок ішов на години.

Вони говорили про все – про роботу, про кумедні випадки з клієнтами, про нових стажерів. Каміль розповідав про свою поїздку, як намагався пояснити щось іспанським колегам, які вперто не розуміли його ламану іспанську.

Але раптом у його очах з’явився тінь смутку.

Він зітхнув і поставив чашку на стіл.

— Аню… я не знаю, як це сказати…

Вона завмерла, відчуваючи, що зараз почує щось неприємне.

— Мені доведеться повернутися до Іспанії. Робота ще не закінчена.

Ці слова були наче холодний вітер, що раптом проник у затишну кімнату.

— Знову? — вона намагалася сказати це спокійно, без розчарування в голосі.

Каміль кивнув.

— Я думав, що зможу залишитися довше… але мій керівник має на мене свої плани.

Настала тиша. Аня опустила очі на чашку, яку тримала в руках.

— І коли ти їдеш?

— Через два дні.

Два дні. Занадто мало, щоб насолодитися поверненням. Але достатньо, щоб знову відчути, як важко буде відпускати.

Аня намагалася не видати своїх емоцій, але всередині все стислося. Вона не очікувала, що Каміль так швидко знову зникне з її життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍