Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Ну що ж… тоді треба використати ці два дні якнайкраще, — сказала вона, силуючи себе на усмішку.

Каміль уважно подивився на неї, ніби намагався зрозуміти, що вона насправді відчуває.

— Я теж так думаю, — його голос звучав тихо, майже ніжно.

Аня опустила очі на маленьку танцівницю фламенко в руках і повільно погладила її пальцями.

— Камілю… — вона трохи завагалася, але потім все ж запитала: — А що буде потім?

— Що ти маєш на увазі?

— Коли робота там закінчиться… ти повернешся сюди?

Каміль відвів погляд. Він наче шукав правильні слова.

— Я не знаю, Аню… — його голос був трохи приглушеним. — Я хочу. Дуже хочу. Але…

Він замовк.

Аня чекала, але він так і не закінчив фразу.

— Але що? — тихо запитала вона.

Каміль стис губи, а потім зітхнув.

— Просто… я не хочу давати обіцянок, які не впевнений, що зможу виконати.

Аня повільно кивнула. Вона цінувала його чесність, але це не робило ситуацію легшою.

Вони ще довго сиділи мовчки. Відчуття було дивним: вони нарешті зустрілися, а тепер знову доводилося прощатися.

Каміль раптом схопився на ноги.

— Годі сумувати! Завтра вихідний, і я хочу провести цей день з тобою. У мене є план, — він загадково усміхнувся.

Аня підняла брови.

— План?

— Так. Повний секрет. Але тобі точно сподобається.

Вона хотіла спитати, що він задумав, але передумала. Нехай це буде сюрприз.

— Добре, — відповіла вона.

Каміль вдячно усміхнувся.

— Тоді до завтра. Я заберу тебе о десятій ранку.

Він нахилився, на мить затримав погляд на її обличчі, наче щось зважував, а потім, не сказавши більше ні слова, пішов.

Аня зачинила двері й притулилася до них спиною.

Вона подивилася на фігурку фламенко в своїх руках.

Що він задумав? І чи буде завтра таким, якого їй справді хочеться?

Наступного ранку Аня прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона почувалася трохи схвильованою, хоча сама не знала чому. Каміль нічого не розповів про свої плани, і ця невідомість одночасно інтригувала й трішки лякала.

Вона швидко зібралася: легкий макіяж, зручний, але стильний одяг, теплий шарф, бо березневе повітря все ще було прохолодним. О десятій рівно у двері її квартири постукали.

— Готова? — усміхнувся Каміль, коли вона відчинила.

— Готова, але все ще не знаю, куди ми йдемо, — Аня глянула на нього з підозрою.

— Терпіння, моя люба! — він лукаво підморгнув.

Вони вийшли на вулицю, і Каміль повів її до метро.

— Ти ж знаєш, що сюрпризи — це не моя сильна сторона, — пожартувала Аня, коли вони зайшли у вагон.

— Саме тому я й вирішив влаштувати тобі один, — він хитро усміхнувся.

Через двадцять хвилин вони опинилися в іншому районі міста. Аня озирнулася навколо, намагаючись зрозуміти, куди вони йдуть.

— Каміль… Це ж…

Перед ними стояв великий критий каток.

— Ти хочеш, щоб я зламала собі ноги? — Аня здивовано подивилася на нього.

Каміль розсміявся.

— Ні, ні! Я знаю, що ти не дуже любиш ковзани, але подумав, що було б весело.

Аня закотила очі.

— Ти знаєш, як давно я не стояла на ковзанах?

— А я взагалі ніколи на них не стояв, — спокійно відповів Каміль.

— Що?!

— Ну, ти ж казала, що не хочеш почуватись незручно одна. Тепер нас двоє!

Аня не знала, сміятися їй чи нервувати. Але коли вони взяли ковзани й вийшли на лід, вся її тривога зникла.

Каміль, як і очікувалося, був просто жахливий у катанні. Він ледь тримався на ногах, постійно хитався, а одного разу навіть впав, потягнувши за собою Аню. Вони обидва опинилися на льоду, сміючись, як діти.

— Це була найгірша ідея в моєму житті! — Каміль тримався за бік, намагаючись піднятися.

— Я тебе попереджала! — Аня ледве говорила від сміху.

Але, зрештою, їм було добре. Вони каталися, падали, знову піднімалися, пили гарячий чай у кав’ярні поруч і просто насолоджувалися часом разом.

Коли вони нарешті вийшли на вулицю, вже починало сутеніти. Каміль подивився на Аню і тихо сказав:

— Я хочу запам’ятати цей день.

Аня на мить завмерла, а потім кивнула.

— Я теж.

Вони ще трохи погуляли вечірнім містом, не поспішаючи, ніби хотіли продовжити цей день якомога довше.

Але в голові Ані все ще крутилася одна думка: що буде завтра?
 

Аня стояла біля дверей, тримаючи руку на ключах, але не поспішала заходити. Каміль мовчав, ніби обмірковував кожне слово. Весь день він здавався трохи не таким, ніби щось його турбувало, ніби він намагався знайти правильний момент для важливої розмови.

Вона чекала.

Нарешті Каміль зітхнув і, зважившись, заговорив:

— Нам треба поговорити.

Аня підняла на нього погляд.

— Гаразд, я слухаю.

Каміль на мить відвернувся, ніби збирався з духом, а потім повернувся до неї і сказав:

— Я приїхав сюди на вихідні лише з однієї причини. Я хотів поговорити з тобою.

Серце Ані закалатало в грудях. Вона раптом усвідомила, що боїться цієї розмови. А якщо він скаже, що не бачить майбутнього для них? Або що це все було для нього просто пригодою?

Але його наступні слова були ще більш неочікуваними.

— Якщо щось у моїй роботі піде не так, як я планую… якщо мені доведеться залишитися в Іспанії на невизначений час… — він замовк, уважно вдивляючись в її обличчя. — Чи сильно ти прив’язана до Будапешта?

Аня розгубилася. Вона не очікувала такого питання.

— Ти хочеш запитати… чи розглядала я варіант змінити країну проживання? — вона намагалася зберігати спокій, хоча всередині неї вирувала буря.

Каміль кивнув.

— Так.

Аня задумалася. Вона любила свою роботу. Їй подобалося жити в Будапешті. Вона звикла до цього міста, воно стало для неї домом. Але… чи був цей дім без людини, яка починала займати так багато місця в її серці?

Вона підняла погляд на Каміля. Він чекав, ніби боявся, що її відповідь може бути не тією, яку він хоче почути.

Вона хотіла сказати «так». Хотіла зізнатися, що готова була б поїхати заради нього. Але щось, чи то гордість, чи то страх, не дозволяло їй бути такою відкритою.