Читати книгу - "Адвокат диявола"

неї і, нахилившись, погладила кінчиками пальців соски дівчинки. Опісля вона поглянула на нього й розпусно всміхнулась, а тоді знову нагнулася й потяглася донизу, щоб торкнутися дівчинки між стегнами.

— Ні! — закричав він.

— Кевіне!

— Ні!

Він розплющив очі.

— Що таке?

— Га?

— Ти кричав.

— Що? Ох, — він енергійно потер обличчя, щоб позбутися яскравих образів, які ще стояли в нього перед очима. — Просто кошмар.

— Хочеш про це поговорити? — запитала сонним голосом Міріам.

— Ні. Краще знову засну. У мене все гаразд. Це дурниці, — промовив він.

Вона вдячно застогнала і швидко заснула. Кілька секунд по тому він дозволив своїм очам заплющитися.

Прокинувшись, Кевін зателефонував на роботу, щоб попередити, що не приїде, і попросив Мері перенести його зустріч із Сеттонами. Секретарка здивувалась і захотіла дізнатися більше, але Кевін різко роз’єднався. Тоді вони вдяглися, поснідали й поїхали до міста. Випав сніг — майже п’ять сантиметрів. Це був уже другий серйозний снігопад за рік, а ще ж навіть грудень не настав. М’який килим із молочно-білих свіжих сніжинок, які хрускотіли під ногами, навіяв Міріам різдвяний настрій. Їй згадалося, як дзеленчать дзвоники на санчатах, а поглянувши вгору дорогою до машини, вона побачила між хмарами трохи блакитного неба. Звідти лилося сонячне проміння, що перетворювало засніжені гілки на блискучі палички з солодкою ватою.

Однак великий потік транспорту з передмість на Ґранд-Сентрал-парквей швидко обернув ці чистенькі білі сніжинки на масну чорно-буру кашу. Автомобілі попереду відкидали крижану багнюку на їхнє вітрове скло. Двірники зчищали її з монотонною регулярністю. Просто перед ними загрозливо висіли над дахами низькі сірі хмари.

— Далекі поїздки на роботу — не для мене, — пробурчав Кевін, коли вони під’їхали до пропускного пункту платної дороги. — Я б не зміг витримати такої напруги та марнування часу.

— З іншого боку, Кевіне, життя у великому місті — теж не мед. Проблеми з паркуванням, дорожній рух…

— О, люба, ніяких проблем з паркуванням. На цокольному поверсі нашого будинку є безпечний приватний гараж.

— Справді?

— І їздити на роботу самому мені теж не доведеться. У містера Мільтона є лімузин для нас, який щодня возить на роботу і назад. Містер Мільтон сказав мені, що він стане таким собі другим офісом… Ми з Полом, Тедом і Дейвом будемо обговорювати там справи і таке інше.

— А як же містер Мільтон?

— Мабуть, у нього інший графік. — Вона здивовано подивилася на нього. — Я ще не знаю всього, люба. Але знатиму. Знатиму, — почав наспівувати він.

Коли вони в’їхали до міста, вона відкинулася назад. Щойно Кевін звернув на Блейзер-авеню й наблизився до Ріверсайд-драйв, із лімузина «Джон Мільтон і партнери», припаркованого перед багатоквартирним будинком, вийшов Пол Сколфілд і подав йому знак звернути в гараж під будівлею.

Ворота відчинились, і він заїхав усередину.

— У вас 15D, — сказав Пол, показуючи на їхні місця. — Можете заїжджати на своє місце.

Кевін позадкував і припаркувався. Пол відчинив двері для Міріам і допоміг їй вибратися з машини, тим часом як Кевін обійшов машину і привітався з ним.

— Радий знову вас бачити, місіс Тейлор.

— Ой, будь ласка, звіть мене Міріам.

— Міріам. Будь ласка, звіть мене Пол, — із усмішкою відповів він. — Отам якраз ліфт, — показав він праворуч. — Ворота паркінгу відчиняються пультом. — Він витягнув пульт із кишені піджака й передав Кевінові. — Ще один — у вашій квартирі, на кухонній стільниці.

Він знову повернувся до Міріам.

— Ви, без сумніву, помітили, що цей гараж опалюється, — з гордістю сказав Пол і натиснув кнопку виклику ліфта. Двері негайно відчинились, і він жестом запросив їх увійти першими.

— Поле, як давно ви з Гелен тут мешкаєте? — запитав Кевін.

— Ми переїхали сюди невдовзі після того, як містер Мільтон придбав будівлю. Це було… шість років тому.

— Район дуже гарний, чи не так? — запитала Міріам.

Пол усміхнувся й кивнув.

— У нас тут поруч Лінкольн-центр, галереї, неподалік — театральний район. Увесь Нью-Йорк буде до ваших послуг, Міріам, — сказав він, і двері ліфта відчинилися. Він притримав для них двері й жестом звелів їм вийти та звернути праворуч.

Пол зупинився біля 15D, що, як і інші квартири, ховалася за широкими дверима з темного дуба з маленьким металевим молоточком для стукання.

— Яка дивовижа, — сказала Міріам, дивлячись на стукачку. — Я просто обожнюю старожитності.

Пол дістав ключі, відімкнув двері й відступив, розчахнувши їх. На протилежному кінці широкого передпокою вже з порога було видно їдальню. Темно-сині оксамитові фіранки з золотою облямівкою там були прибрані й відкривали ряд вікон. Попри сірий день, крізь них усередину лилося світло.

— Світло… повітря багато, — промовила Міріам, щойно вони ввійшли.

Вони зайшли в передпокій із паркетом. За два-три метри праворуч опинився вхід до вітальні з нижчою підлогою та білим мармуровим каміном. Тамтешній килим, судячи з вигляду, новісінький, був світло-блакитний, дещо менш яскравий, ніж у їхньому блайсдейльському будинку. Утім, порожньою кімната не була. У правому кутку стояв спінет[6].

— Ой, Кеве! — вигукнула Міріам, піднісши руку до шиї. — Я завжди такий хотіла!

Вона подолала дві сходинки, що вели до вітальні, й торкнулася клавіш.

— Він настроєний!

Вона зіграла перші кілька тактів «Пам’яті»[7].

— Міріам добре грає, — пояснив Кевін. — Ми обговорювали можливу купівлю піаніно, але вирішили, що зачекаємо, доки збудуємо свій дім.

— Як він тут опинився? — запитала Міріам.

— Він належить містерові Мільтону, — просто сказав Пол і знизав плечима. — Завжди тут стояв.

Вона з любов’ю провела рукою по поверхні клавікорда й усміхнулася.

— Який чудовий сюрприз, — промовила вона впівголоса.

— Радий, що він стане вам у нагоді, — сказав Пол.

Міріам вражено хитнула головою й перейшла до їдальні.

— Я збиралася поклеїти якісь такі шпалери в нашій їдальні. Та навіть уже зайшла до крамниці неподалік і обрала їх.

Міріам позирнула вгору, на мерехтливу люстру, і перейшла до видовженої лимонно-жовтої кухні, дивлячись на новісіньку техніку, довгу стільницю та робочу поверхню. У куточку для сніданку було велике вікно з таким самим видом на річку Гудзон, що й у їдальні.

Але дух їй перехопило в головній спальні. Там відібрало мову навіть Кевінові. Вона була майже вдвічі більша за їхню спальню