Читати книгу - "Танок драконів"

довідався, що смерть — це не найгірше, що може статися. Цей урок йому дав Ремсі, палець по пальцю, і його він точно вже ніколи не забуде.

— Ви не їсте,— промовила леді Дастін.

— Ні.

Їсти йому нелегко. Ремсі зламав йому стільки зубів, що жування завдавало болю. Пити легше. Однак, щоб не впустити винний кубок, доводилося тримати його обіруч.

— Не любите свинячого пирога, мілорде? Смачнішого ми в житті не куштували, як запевняє нас наш тлустий друг,— вказала вона своїм кубком на лорда Мандерлі.— Бачили товстуна колись таким щасливим? Він мало не танцює. Власноруч подає нам страви.

І це була щира правда. Лорд Білої Гавані був взірцем веселого товстуна — реготав і всміхався, жартував з іншими лордами і плескав їх по спині, замовляв музикам то одну пісню, то іншу.

— Співче, ану заграй «Скінчилася ніч»,— гуркотав він.— Певен, нареченій сподобається. Або заспівай про хоробру юну Данні Флінт, щоб ми всі розплакалися.

Дивлячись на нього, можна було подумати, що це він одружується.

— Він п’яний,— сказав Теон.— Топить у вині свої страхи. Він боягуз до шпику кісток.

Та чи справді він боягуз? Теон такої певності не мав. Сини у нього теж товсті, але у битві ані разу не зганьбилися.

— Залізнородні перед боєм також бенкетують, щоб востаннє посмакувати життям, якщо раптом на них чекає смерть. Якщо прийде Станіс...

— Прийде. Обов’язково,— хихикнула леді Дастін.— А коли це станеться, товстун штанці обмочить. У нього син загинув на Червоному весіллі, а він підносив Фреям хліб і сіль, приймав їх під своїм дахом, пообіцяв віддати одну зі своїх онучок. Він навіть пирогом їх пригощає. Колись Мандерлі втекли з Півдня, вигнані з власних земель і фортець ворогами. У нього це в крові. Товстун залюбки нас усіх повбивав би, але кишка коротка, попри отакенне черево. У пітному тілі б’ється таке саме боягузливе і підлесливе серце, як... ну... як у вас.

Останнє слово хльоснуло, як батогом, але Теон не наважився огризнутися. Зухвалість може коштувати злупленої шкіри.

— Якщо міледі вважає, що лорд Мандерлі мріє нас зрадити, то треба це казати не мені, а лордові Болтону.

— Гадаєте, Руз сам не знає? Дурненький хлопчик. Поспостерігайте за ним. Подивіться, як він стежить за Мандерлі. Руз не торкається жодної страви, поки не побачить, що її першим скуштував лорд Вайман. Не п’є вина, поки не побачить, що Мандерлі п’є з тієї самої діжки. Гадаю, він навіть зрадів би, якби товстун наважився на зраду. Для нього це була б розвага. Оті п’явки, яких він так обожнює, вже багато років як висмоктали з нього всі пристрасті. Він розучився любити, розучився ненавидіти, розучився горювати. Для нього це все гра, легка розвага. Хтось полює з хортами, хтось із соколом, хтось грає в кості. Руз грає людьми. І ви, і я, оці всі Фреї, лорд Мандерлі, його власна молоденька гладка дружина, навіть його байстрюк — ми всі для нього іграшки.

Саме проходив подавальник, і леді Дастін підставила йому кубок, щоб наповнив, а тоді жестом звеліла налити й Теонові.

— Якщо по правді,— провадила вона,— лорд Болтон прагне більшого, ніж має. Чому б не стати королем Півночі? Тайвін Ланістер загинув, Царевбивця тепер каліка, Куць утік. Ланістери втратили силу, а ви люб’язно звільнили його від Старків. Старий Волдер Фрей не заперечуватиме, якщо його гладка маленька Волда стане королевою. З Білою Гаванню можуть виникнути проблеми, якщо лорд Вайман переживе прийдешній бій... але я майже впевнена, що не переживе. Так само як і Станіс. Руз прибере їх обох, як прибрав Юного Вовка. Хто ще лишається?

— Ви,— сказав Теон.— Леді Кургантонська, у шлюбі — Дастін, у дівоцтві — Рисвел.

Її такі слова потішили. Темні очі заіскрилися, й вона, ковтнувши вина, мовила:

— Вдовиця Кургантонська... але так, якщо захочу, я можу стати на заваді. Звісно, Руз це також розуміє, отож і намагається мене задобрити.

Вона б і далі теревенила, але тут побачила мейстрів. У панські двері позаду помосту зайшло їх аж троє — один високий, другий огрядний, а третій дуже юний, але в своїх мантіях і з ланцюгами на шиях вони видавалися трьома сірими горошинами з одного стручка. До війни Медрик служив лордові Горнвуду, Родрі — лордові Сервину, а юний Генлі — лордові Слейту. Руз Болтон забрав їх усіх трьох у Вічнозим опікуватися Лувіновими круками, щоб знову можна було посилати й отримувати повідомлення.

Коли мейстер Медрик опустився на одне коліно й зашепотів Болтонові на вухо, леді Дастін з відразою скривила губи.

— Була б я королевою — насамперед повбивала б усіх цих сірих щурів. Крутяться під ногами, годуються об’їдками з панських столів, теревенять між собою, нашіптують на вухо своїм господарям. Але хто насправді господар, а хто слуга? Усі можні лорди мають мейстра, усі маломожні лорди мріють його мати. Якщо у вас немає мейстра, то ви і впливу не маєте. Сірі щурі читають і пишуть наші листи, навіть якщо лорди й самі письменні, а хто гарантує, що вони не перекручують написане собі на користь? Навіщо вони потрібні, питаю я вас?

— Вони лікують,— сказав Теон. Здається, саме цього від нього очікували.

— Вони лікують, авжеж. У хитрості їм не відмовиш. Вони дбають про нас, коли ми хворіємо або ранимося самі й коли ми божеволіємо через хвороби дітей чи батьків. Коли ми найслабші й навразливіші — вони вже тут. Іноді їм навіть вдається когось вилікувати, і ми висловлюємо належну вдячність. А коли не вдається, вони втішають нас у горі, й за це ми їм також удячні. З удячності ми оселяємо їх під своїм дахом, посвячуємо в усі свої ганебні таємниці, робимо їх своїми радниками. І зовсім скоро керівник перетворюється на керованого.

Саме так і сталося з лордом Рикардом Старком. Його сірого щура звали мейстер Вейліс. Розумно, правда, що у них є тільки ім’я? Навіть у тих, у кого до вступу в Цитадель було ще й прізвище. Це щоб ми не знали, хто вони насправді та звідки взялися... але, якщо постаратися, це можна розкопати. Перш ніж викувати свого ланцюга, мейстер Вейліс відомий був як Вейліс Флаверс. Флаверс, Гілл, Ріверз, Сноу... такі прізвища ми даємо байстрюкам, щоб пам’ятати, хто вони такі, але вони спритно позбуваються цих прізвищ. Матір’ю Вейліса Флаверса була якась дівчина з Високої Вежі... а батьком, ходили плітки, архімейстер з Цитаделі. Сірі щурі