Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

не стане сперечатись із тим, що цей роман увібрав життєвий досвід автора, його кохання, вагання й духовні боріння, у цьому й полягає так активно розшукуваний «автобіографізм» твору.

Прево залишив величезний літературний спадок, який складають його романи, історичні та географічні дослідження, літературно-критичні статті, переклади з англійської тощо, з яких ми назвали лише найзначніші та найвідоміші. Самих романів він залишив більше десятка, причому кожен з них складається з кількох томів. У цілому романічна творчість Прево протікала у художньому руслі барокової доби. Барокові романи зазвичай були великими й «енциклопедичними», тобто такими, що відтворювали відомості з різних сфер життя і галузей знань, часто структурно аморфними. Характерним для них було поєднання белетристичного з «серйозним», тобто науковим змістом (у Прево – передусім з історією, географією та біологією), і відсутність чіткої межі між белетристикою та документалістикою (всі романи Прево написані від першої особи, імітують мемуари, до яких включені і вигадка, і правда). «Багатотомні, надзвичайно громіздкі романи Прево переповнені вбивствами, злочинами, зрадами й найнеймовірнішими пригодами… Їхня дія розгортається на тлі таємничих печер, похмурих підземель, занедбаних замків з пастками і потаємними ходами. У кожному з них є негативний герой, лиходій і нелюд, який є джерелом більшості злочинів, що кояться у романі», – так характеризувала їх Г. Н. Гендріхсон, авторка статті про Прево в академічній «Історії французької літератури» (1946), і ця характеристика перетворилась у нас на сталу. Втім, існують й інші думки: «легкою і чарівною гірляндою» називав «Мемуари…» П. Траара.

Великі романи Прево були популярні у ХVІІІ ст., та з часом вони забуваються і на початок ХІХ ст. їх уже майже не читають. Ледь не вся величезна літературна спадщина Прево, справедливо це чи ні, зараз відома вузькому колу спеціалістів, а для читацького загалу він – автор єдиного невеликого твору – «Манон Леско».

Роман «Манон Леско» (через невеликий обсяг його часто називають повістю) був виданий у вигляді останньої частини «Мемуарів шляхетної людини». Оповідач, він же вигаданий автор «Мемуарів…» пан де Рокенкур, і є тим самим співчутливим слухачем, якому шевальє де Ґріє розповідає свою історію. Перша зустріч маркіза де Рокенкура з де Ґріє відбулася у ІІІ книзі перед подорожжю мемуариста до Іспанії, друга, «свідками» якої ми стали, – через два роки. «Мемуари…» охоплюють сповнену драматичних подій історію кількох поколінь шляхетної родини – діда й батька оповідача, його доньки і племінниці і, звісно, його самого. Хоча у них фігурують деякі реальні персони й відбиті історичні події, вони не є справжніми мемуарами, це стилізація під мемуари, «псевдомемуаристика», яка мала велике поширення в період формування сучасного роману і складала, поряд з наслідуванням інших документальних жанрів – книг подорожей, біографій, автобіографій, епістоляріїв тощо, – основу цього процесу. За змістом і структурою «Мемуари знатної людини» – це «своєрідний триптих, який складається з «псевдомемуарів» (1–5 книги), «роману виховання» (6–9 книги) й «роману про помилки серця й розуму» (починаючи з 10-ї книги і до «Історії кавалера де Ґріє і Манон Леско») (Н. Пахсар’ян), а їхній сюжет – це «постійно повторювана спроба пролити світло на таємниче почуття кохання» (Ф. Пива). Під цим кутом зору, не пов’язана з «Мемуарами…» фабульно, «Манон Леско» вписується в їхній контекст. Сучасному читачеві може видатися дивним, що, будучи частиною великого цілого, «Манон Леско», за словами самого автора, сюжетно з ним не пов’язана. Та треба сказати, що не лише «Дон Кіхот» Сервантеса й згадувані барокові романи містили «вставні новели», часом доволі великі, але ще й романи середини ХVІІІ ст., приміром «Перегрин Пікль» Т. Смоллета.

Читаючи «М.Л»., ми стаємо, так би мовити, свідками народження жанру, який протягом ХVІІІ ст. набиратиме сили і згодом підніметься на самісіньку верхівку жанрової ієрархії. Йдеться про роман нового часу. У англійців, що є доволі зручним, існує два терміни: «romance» і «novel» (у відповідності до відомого тлумачного словника англійської мови Вебстера, «у «romance» йдеться про героїчне, чудесне, таємниче і надприродне», на противагу «novel», де розповідається «лише про достовірне»). Слід сказати, що ці жанрові різновиди роману цілком мирно уживалися протягом ХVІІІ ст., проте майбутнє належало останньому. Безперечно, великі романи Прево у цілому можна визначити як romances, та, взята як самостійний твір, «Манон Леско» посідає почесне місце одного з перших остаточно структурованих романів нового часу.

Історія публікації і рецепції цього твору у Франції була непростою. Як уже йшлося, він уперше побачив світ 1731 року в Голландії у вигляді завершальної книги «Мемуарів…», до французького видання він не ввійшов, та у 1733 р. він з’явився у Франції окремим виданням (без імені автора). Книга мала успіх, проте «за аморальність» була вилучена з продажу і приречена на спалення. Це нелегко пояснити, адже звичаї у Франції часів Прево не були пуританськими: епоху Регентства і правління Луї ХV можна вважати чи не найфривольнішою у французькій історії. У своєму тижневику Прево спробував захистити свій твір, проте намарно, згодом ця апологія часом включатиметься до роману у вигляді однієї з авторських передмов. Заборону було знято лише у 1753 р.

«Історія» чи «пригоди» якогось персонажа (персонажів) – цілком звична для ХVІІІ ст. назва роману, а що на першому місці ім’я чоловіче – така вже «патріархальна» традиція. Та із запропонованою письменником назвою читачі вчинили по-своєму: спочатку на перше місце перейшло ім’я героїні, а потім лише воно і лишилось. І справа тут, ясна річ, не у встановленні гендерної справедливості, просто чим далі читачі відходили від ХVІІІ ст., тим меншу цікавість у них викликали проблеми, які змушений був вирішувати шевальє де Ґріє, і на перший план висувалася загадка душі Манон Леско.

Та чи варто відсувати де Ґріє на периферію роману? Дійсно, образ Манон сяє, як дорогоцінний камінь, яким милуються покоління читачів. Але чи не тому, що оправу і блиск йому надав де Ґріє? Адже ми бачимо її переважно його закоханими очима. Що буде, коли усунути з твору одного з них або навіть просто відсунути в тінь? Зникне й інший. Це так звані «парні герої», як Дон Кіхот і Санчо Панса, як Шерлок Холмс і доктор Ватсон, – персонажі, створені за контрастом, і все ж з якоюсь невловимою подібністю, яка їх тримає вкупі. Ця пара сконструйована не так, як «класичні» закохані пари – Дафніс і Хлоя, Ромео і Джульєтта, Тристан та Ізольда та ін. Названі герої є «рівнозначними», достойними одне одного з точки зору моралі, сили кохання, вірності тощо, вони мають спільний вектор почуттів, бажань. Вони не існують (або майже не існують) поза межами своїх