Читати книгу - "Чотири сезони"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 179 180 181 ... 185
Перейти на сторінку:
коло мене сидів мій редактор, стискаючи руками голову, я вирішив, що ці письменники — непогана компанія, буває й гірше. Я, приміром, міг стати «важливим» письменником, як Джозеф Геллер, і публікувати по роману кожні сім років, «блискучим» письменником, як Джон Ґарднер, і писати малозрозумілі книжки для високочолих академіків, які їдять макробіотичну їжу та водять старі «сааби» з вицвілими, проте ще видимими літерами наліпок на задніх бамперах: «ДЖИНА МАККАРТІ В ПРЕЗИДЕНТИ».

— То й нехай, Білле, — сказав я, — буду автором жахастиків, якщо цього хочуть люди. Усе нормально.

Більше ми до тієї розмови не поверталися. Білл досі редагує, а я пишу в жанрі горор, і жоден із нас цього не аналізує. Це добре.

Отож, поставили на мене штамп, а я й не проти — усе-таки я лишаюся вірним жанрові… найчастіше, у всякому разі. Та чи жахіття — це все, що я пишу? Якщо ви прочитали цю книгу, ви точно знаєте, що це не так… проте елементи жаху можна знайти в усіх цих оповідках, не лише в «Методі дихання» (та сцена з п’явками в «Тілі» доволі чорнушна, так само, як і образи, що виникають у сновидіннях на сторінках «Здібного учня»). Рано чи пізно мій мозок усе одно повертає в той бік. Бог його зна чому.

Кожну з цих довгих оповідок я написав одразу ж після завершення якогось роману — таке враження, що, коли я закінчую велику роботу, то в баку завжди лишається доволі бензину, щоб вистачило ще на чималу повість. «Тіло», найстарішу з цих історій, я написав одразу ж після «Салемз-Лота». «Здібний учень» виник протягом двотижневого періоду, що настав після закінчення «Сяйва» (і після «Здібного учня» я нічого не писав протягом трьох місяців — виснажився до краю). «Риту Гейворт і втечу з Шоушенку» було написано після «Мертвої зони», а «Метод дихання», найновішу з усіх чотирьох історій, — одразу після «Тієї, що запалює поглядом».[179]

Жодну з них не публікували до появи цієї книги, жодну я навіть не подавав до друку. Чому? Бо в кожній з них від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — підрахунок не точний, але все ж близько до істини. Скажу вам так: від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів — це кількість, яка навіть найхоробрішого письменника-фантаста змусить здригнутися й зіщулитися в чоботях. Раз і назавше встановленого визначення, що таке роман чи оповідання, не існує (принаймні з огляду на кількість слів). Та й не повинно існувати. Проте коли письменник наближається до позначки в двадцять тисяч слів, він знає, що країна оповідання залишилася позаду. Аналогічним чином, коли перетинає маркер у сорок тисяч слів, то вже заглиблюється у край романної прози. А кордони смуги землі, що лежить між цими більш упорядкованими регіонами, доволі невизначені, але певної миті письменник стривожено прокидається й розуміє, що він підійшов чи підходить до дуже страшної місцини, літературної бананової республіки під назвою «повість», де править бал анархія.

З художнього погляду в повісті нема зовсім нічого поганого. Звісно, у циркових потворах теж нема нічого поганого, от тільки за межами цирку ви чомусь бачите їх украй рідко. Річ у тім, що існують чудові повісті, однак їх традиційно можна продати лише на «жанрових ринках» (це їхня ввічлива назва, а є ще неввічлива, однак точна — «гето-ринки»). Ви можете продати гарну детективну повість у журнали «Ellery Queen’s Mystery Magazine» чи «Mike Shayne’s Mystery Magazine», гарну науково-фантастичну повість — у «Amazing» чи «Analog», а може, навіть у «Omni» чи в «The Magazine of Fantasy and Science Fiction». За іронією, є також ринки для гарних повістей у жанрі жаху: один із них — згаданий вище «The Magazine of Fantasy and Science Fiction», ще один — «The Twilight Zone». А ще існують різні антології моторошних оповідок, наприклад, серія «Тіні», яку публікувало видавництво «Даблдей», а редагував Чарльз Л. Ґрант.

Але щодо повістей, які можна назвати лише словом «мейнстримові» (це слово навіює такий самий депресняк, як і «жанрові»)… ох, що стосується конкурентоспроможності, то ви у великій халепі. Ви понуро дивитеся на свій рукопис від двадцяти п’яти до тридцяти п’яти тисяч слів, відкриваєте пиво й чуєте в голові голосочок, гиденький, із сильним акцентом. «Буенос діас, сеньйоре! Як вам переліт на “Революційних авіалініях”? Вам подобацця дюже-дюже сильний, сі? Ласкаво просити до повісті, сеньйоре! Вам сильний-сильний подобацця тут! Осьо дешевий сигари! Порнокартинки! Піднімайте ноги, сеньйоре, ваша хісторія ще бути тут довго-довго… кепаса! Ах-ха-ха-ха!» Депресуха.

Колись давно (журливо промовив він) справді існував ринок для таких оповідок. Виходили магічні журнали, такі як «The Saturday Evening Post», «Collier’s» та «The American Mercury». Для цих та інших подібних часописів головним продуктом була фантастика. А якщо історія виявлялася задовгою для одного випуску, її розбивали на три частини (чи п’ять, чи дев’ять). Про згубну ідею «сконденсованого» чи «стислого» роману тоді ще ніхто не знав («Плейбой» та «Космополітен» зробили з цієї непристойності цілу шкідницьку науку: тепер весь роман можна прочитати за двадцять хвилин!), оповіді давали необхідний для неї простір, і навряд чи я один такий, хто може згадати, як цілий день чекав, коли листоноша принесе новий випуск «Post», у якому обіцяли нове оповідання Рея Бредбері чи повинен був вийти останній епізод найновішого роману Кларенса Баддінгтона Келланда[180].

(Нетерплячка робила з мене легку мішень. Коли на вулиці нарешті показувався поштар — він жваво крокував зі своєю шкіряною сумкою через плече, вдягнений у літні шорти й літній пробковий шолом від сонця, — я зустрічав його на початку доріжки, пританцьовуючи на місці, наче мені припекло в туалет, і відчував, що серце ось-ось вистрибне з грудей. А він жорстоко посміхався й вручав мені рахунок за електрику. І більш нічого. У мене все обривалося всередині. Та зрештою він міняв гнів на милість і віддавав мені мій «Post»: на обкладинці — усміхнений Ейзенгауер, портрет пензля Нормана Роквела, стаття Піта Мартина про Софі Лорен, «Я кажу, що він чудовий» від Пет Ніксон про — ага, вгадали — її чоловіка Ричарда; і, авжеж, історії. Довгі, короткі, а ще останній епізод роману Келланда. Слава Господу!)

І таке ставалося не лише вряди-годи. Таке ставалося кожного сраного тижня! Того дня, коли приходив «Post», я був найщасливішою дитиною на всьому східному узбережжі.

Журнали, що публікують довгі фантастичні твори, існують і донині — серед них «Atlantic Monthly» та «The New Yorker». Ці два часописи особливо

1 ... 179 180 181 ... 185
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири сезони», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чотири сезони"