Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

демонів, вампірів та відьом, щоб виробити з неї пергамент, просто не вміщалася в голові. Я навіть засумнівалася, чи зможу після цього заснути.

— Це означає, що ця книга містить чіткі й виразні шматки ДНК, — сказав Метью, знову пригладивши волосся на голові. Він робив це за останні кілька хвилин так часто, що став схожим на дикобраза.

— Скручені ниті, що поєднували нас з Ешмолом-782, нагадували подвійні спіралі, — сказала я. Нам довелося розповісти про сучасну генетику Гелоугласу, який, за відсутності знань з біології та хімії, що накопичилися впродовж наступних чотирьохсот п’ятдесяти років, щосили намагався збагнути те, що ми йому розповідали.

— Значить, Д-Н-К — це як родинне дерево, але його гілки охоплюють більше, ніж одну родину. — Гелоуглас вимовляв ДНК нарізно, роблячи інтервали між літерами.

— Так, — сказав Метью. — Приблизно так.

— Ти бачив дерево на першій сторінці? — спитала я Метью. — Його стовбур складався з тіл, і те дерево квітнуло, давало плоди і випускало листки точнісінько так, як і те дерево Діани, яке ми витворили в лабораторії Мері.

— Ні, не бачив, зате я бачив істоту, яка кусала себе за хвіст, — відповів Метью.

Я похапцем спробувала пригадати, що побачила, але моя фотографічна пам’ять підвела мене саме тоді, коли я потребувала її найбільше. Просто вона не змогла вмістити в себе так багато нової інформації.

— Там був малюнок із двома істотами, які чи то билися, чи то обіймалися, я не змогла розібрати. І не встигла порахувати їхні лапи. Кров, яка капала з них униз, породжувала сотні нових створінь. Хоча, якщо одна з цих істот була не чотирилапим драконом, а змією…

— А друга — двоногим вогнедишним драконом, то ті алхімічні дракони могли символізувати тебе й мене, — сказав Метью і коротко, але дуже емоційно вилаявся.

Гелоуглас терпляче дочекався, поки ми завершимо цю розмову, а потім знову повернувся до своєї початкової теми.

— А оця Д-Н-К — вона живе в нашій шкірі?

— Не лише у шкірі, а й у нашій крові, кістках, волоссі та нігтях — у всьому нашому тілі, — пояснив Метью.

— Гм-м-м. — Гелоуглас потер підборіддя. — А про яке запитання ви говорили, коли казали, що ця книга може містити відповіді на всі запитання?

— Чим ми відрізняємося від звичайних людей, — просто пояснив Метью. — І чому така відьма, як Діана, може завагітніти від вампіра.

Гелоуглас сліпуче посміхнувся.

— Ти маєш на увазі від тебе, Метью. Я іще в Лондоні чудово знав, що тітонька може завагітніти. Її запах завжди не схожий ні на чий інший. Хіба що на твій. А Філіп про це знав?

— Про це мало хто знав, — швидко сказала я.

— Хенкок знав. Знали Франсуаза з П’єром. Здається, Філіпу все про це розповідали. — Гелоуглас підвівся. — Тоді піду заберу книгу для тітоньки. Якщо в ній йдеться про жінок родини де Клермон, ми мусимо заволодіти нею.

— Рудольф, напевне, вже десь замкнув її або забрав до себе в ліжко, — передрік Метью. — Буде нелегко забрати її з палацу, особливо, якщо вони вже знайшли Пісторіуса, і той почав накидати заклинання і творити всілякі капості.

— Якщо ми вже заговорили про Рудольфа… А чи не можна було б зняти оте намисто з плечей, тітонько? Терпіти не можу оту кляту емблему.

— Із превеликим задоволенням, — сказала я, знімаючи з себе огидний предмет і кидаючи його на стіл. — А який конкретно стосунок має Орден переможеного Дракона до родини де Клермонів? Припускаю, що вони навряд чи є друзями Лицарів Лазаря, зважаючи на те, що з бідолашного уроборо частково зідрали шкіру, і на те, що він сам себе душить.

— Вони нас ненавидять і бажають нам смерті, — відверто пояснив Метью. — Дракулешті несхвально ставляться до незаангажованих поглядів мого батька до ісламу та до Оттоманської імперії і тому присяглися всіх нас повбивати. І це дає їм широке поле для маневру і майже необмежену можливість утілювати свої політичні плани.

— А ще вони хочуть заволодіти грошима де Клермонів, — зауважив Гелоуглас.

— Дракулешті? — тихо спитала я. — Але ж Дракула — це міф, створений людьми і покликаний поширювати страх перед вампірами.

— Гм, Влад Дракон, патріарх клану Дракулешті, вельми здивувався б, зачувши таку думку, — прокоментував Гелоуглас, — хоча йому буде приємно знати, що ним і досі лякають людей.

— Дракула, якого знали звичайні люди, син Дракона, відомий на прізвисько Настромлювач, був лише одним із виводка Влада, — пояснив Метью.

— Той Настромлювач був лихим негідником. На щастя, він уже мертвий, і нам завдають клопоту лише його батько, його брати та їхні союзники з боку Баторія, — оптимістично заявив Гелоуглас.

— Згідно з людськими легендами, Дракула жив сторіччями — може, він і досі живий. А ти дійсно впевнений, що він помер? — спитала я.

— Я сам бачив, як Болдвін відірвав йому голову і закопав її за тридцять миль від решти його тіла. Він був по-справжньому мертвий вже тоді, він по-справжньому мертвий і зараз. — Гелоуглас докірливо поглянув на мене. — Не варто вірити отим людським оповідкам, тітонько. Бо в них правди — не більше макової зернини.

— Гадаю, Беньямін має одну з тих емблем із драконами. Її дав йому герр Майзель. Коли я вперше побачила її, то помітила схожість кольорів.

— А ти сказав мені, що Беньямін покинув Угорщину, — з докором сказав Метью Гелоугласу.

— Він і справді покинув її. Клянуся. Болдвін наказав йому це зробити, пригрозивши тією ж долею, що спіткала Настромлювача. Ти б бачив тоді обличчя Болдвіна. Його б тоді сам диявол злякався і не посмів би ослухатися твого брата.

— Я хочу, щоб до сходу сонця ми були від Праги якомога далі, — похмуро мовив Метью. — Коїться щось вельми небезпечне. Я це нюхом відчуваю.

— Не надто гарна думка, як на мене. Чи ти, бува, не знаєш, яка сьогодні ніч? — поцікавився Гелоуглас. Метью похитав головою. — Сьогодні — Вальпургієва ніч, коли по всьому місту запалюють багаття і спалюють на них опудала відьом, якщо, звісно, не вдасться знайти для такого випадку справжню.

— О Господи. — Метью сіпнув головою і провів пальцями по волоссю. — Утім, вогнища принаймні дещо відвернуть від нас увагу. Нам слід