Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

мимохідь думала й про нього і питала себе й про це. Можливо, цієї хвилини її здивувало те, як багато чого з нею вже сталося; адже молодим людям дивуватися з приводу того, як багато всього їм уже довелося відчути, просто властивіше, ніж старшим, хто до мінливости пристрастей і життєвих перипетій звик не менше, ніж до погодних змін. Але що могло взяти за душу Аґату так, як те, що тієї самої хвилини на тлі круговерті життя, плетениці його ситуацій і пристрастей, на тлі примхливого потоку почуттів, де молодість, сама про це майже не здогадуючись, у власних очах постає природно-прекрасною, — що на всьому цьому тлі знов загадково проступило кам’яно-ясне небо застиглої замріяности, від якої вона щойно прокинулась?

Отож думки її хоч усе ще й не полишали тієї похоронної процесії переквітлих пелюсток, однак уже не рухалися разом із нею і на її німотно-врочистий лад; ні, Агата міркувала «про се, про те», як це можна назвати на відміну від того душевного стану, що в ньому життя триває «тисячу років» без жодного помаху крил. Цю різниця між двома душевними станами вона бачила дуже виразно і трохи збентежено усвідомила, як часто саме про неї чи про щось дуже з нею споріднене вони з Ульріхом уже заводили мову. Не відводячи погляду від довколишнього видовища, Агата глибоко зітхнула й мимоволі спитала у брата:

 — Чи не здається й тобі такої хвилини, що, порівняно з нею, все інше на світі — хибке і тлінне?

Ці кілька слів розігнали захмарений тягар мовчання і спогадів. Адже брат також спостерігав за спіненим потоком пелюсток, що без мети плив своєю дорогою; а позаяк думки й спогади в нього були налаштовані на той самий лад, що й у неї, то не було потреби в жодному іншому вступі, щоб Ульріх міг сказати їй те, що давало відповідь і на її невисловлені думки. Він спроквола потягся і промовив:

 — Я вже давно — ще відтоді як ми з тобою розмовляли про так званий натюрморт, та, власне, й щодня, — хотів тобі дещо сказати, навіть якщо це й не влучить у саме яблучко. Є два способи — якщо цю протилежність дуже гіперболізувати — жити пристрасно й два різновиди пристрасної людини. Можна щоразу здіймати ревище, як мала дитина, від злости, біди чи захвату, позбуваючись свого почуття таким коротким, нікчемним вибухом. У такому разі — а тут немає нічого незвичайного — почуття, зрештою, це буденний посередник буденного життя; і що стрімкіше воно, що легше піддається збудженню, то більше нагадує спершу неспокій у клітці з хижаками, коли настає пора годувати їх і повз грати проносять м’ясо, а невдовзі по тому — ситу втому. Хіба не так? А другий спосіб бути пристрасним і пристрасно чинити такий: ти себе стримуєш і категорично забороняєш собі вчинки, до яких тебе тягне й підштовхує кожне почуття. І в такому разі життя починає скидатися на страшний сон, де почуття підноситься аж до верхівок дерев, до шпилів на вежах, до самого зеніту!… Дуже ймовірно, що саме про це ми з тобою й думали, коли ще вдавали, нібито розмовляємо про картини й ні про що інше, крім картин.

Агата зацікавлено звелася на лікоть.

 — Чи не казав ти вже колись, — спитала вона, — що є два докорінно відмінні між собою способи жити й що вони просто-таки з точністю відповідають різним тональностям почуттів?

Один — це нібито спосіб «земних» почуттів, які ніколи не знаходять спокою й здійснення, а другий — не пригадую вже, чи ти як-небудь його називав, але це мав би бути, певно, спосіб «містичних» почуттів, що довго лунають в унісон, але ніколи не досягають «цілковитої реальности»?

Говорила вона зумисне повільно, але потім заквапилася й завершила збентежено. Однак Ульріх досить виразно пригадав, що він того разу, очевидно, сказав, і проковтнув клубок, так ніби в роті йому зібралося щось дуже гаряче; і спробував усміхнутись. Потому відповів:

 — Якщо я справді мав на увазі саме це, то тепер мушу висловитись, навпаки, дуже скромно! Обидва ці різновиди пристрасного буття я — просто за одним відомим взірцем — назву так: один — смаковитий, а другий, як протилежність йому, — несмаковитий, незалежно від того, як це звучить — гарно чи погано. Адже в кожній людині сидить голод, і він поводиться, як хижак. Але, крім голоду, є в людині й щось таке, що не знає жадібности й переситу, і дозріває воно ніжно, як виноград на осінньому сонці. І навіть у кожному з наших почуттів є те й те.

 — Тобто, крім тваринних задатків, просто-таки рослинні, а то й узагалі веґетаріанські?

У цьому Аґатиному запитанні відчувалася втіха й кепкування.

 — Майже! — відповів Ульріх. — Можливо, тваринне й рослинне в людині, якщо їх розглядати як головну протилежність пристрасних потягів, — це навіть глибоченне джерело для філософа! Та хіба ж я хочу ним бути?! Зухвальства мені не бракує лише на те, що я вже сказав, і то саме наприкінці: що взірець, а може, й корінь обох різновидів пристрасного буття є вже в кожному почутті. У кожному почутті можна виявити ці дві грані, — провадив він.

Але далі Ульріх, на диво, повів мову лише про той різновид буття, котрий називав «смаковитим». Цей різновид прагне дії, руху, насолоди. Завдяки йому почуття обертається на витвір або й на ідею, переконання чи розчарування. Усе це — форми його розрядки, хоч вони можуть бути й формами його перезарядки й подальшого зміцнення. Адже в такий спосіб почуття зазнає змін, притуплюється, переходить у свій результат і знаходить у ньому свій кінець; або замикається в ньому, перетворюючи свою живу силу на акумульовану, яка згодом повертає йому живу, а принагідно — і з підсумованим відсотком.

 — І хіба завдяки цьому не стає зрозумілим уже хоч би те, що жива активність нашого земного почуття і його тлінність, з приводу якої ти так солодко зітхнула, для нас не становлять великої різниці, навіть якщо вона й глибока? — завершив наразі він свою відповідь.

 — Маєш рацію, поза всяким сумнівом! — погодилась Агата.

 — Боже милий, усе, що творять почуття, їхні земні багатства, оці бажання й радощі, вчинки і зради — просто лише через те, що вони спонукають! — разом з усім, про що довідуєшся й забуваєш, про що думаєш, мрієш і все ж таки знов забуваєш… Скільки