Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

пов’язує мене з сіонізмом? (зачитує довгого листа «з Ізраїлю» — ось бачите, як там погано; через три дні, отримала виклик, який мені прислали). І, нарешті, останнє:

— Я розумію ваше становище, бажання полегшити долю чоловіка. Я й сам, можливо, прагнув би цього. Але мушу попередити, що форми захисту ви вибрали не ті. За такий захист (показує фотокопії вилучених заяв) можуть і звільнити, ви ж працююте на ідеологічній роботі.

— Якби ви не поводились так, доля вашого чоловіка була б інша.

…

А 5-го липня відбулось засідання Верховного Суду УРСР, де на цей раз було підтверджено рішення про направлення Плюща Л. І. на примусове лікування у спеціальну психіатричну лікарню.

Та тільки 23 липня у Київському слідчому ізоляторі КДБ мені офіційно повідомили, що його направили у м. Дніпропетровськ («Адресу вам скаже будь-який міліціонер»). 24-го ми з Тетяною Сергіївною Ходорович вже були біля воріт Дніпропетровської тюрми, добре відомої не лише міліції, але й мешканцям міста.

Те, що називається в офіційних документах «лікарнею», розташоване на території Дніпропетровської обласної тюрми, за загальним кам’яним муром, зверху колючий дріт, крізь який пропущено струм. На вишках автоматники. У середину ведуть залізні двері з вічком, невеликий коридор — ґрати знизу догори. / тут охорона. Всередині ще така сама кам’яна стіна з колючим дротом. Вдалині видніються кам’яні стіни старої царської тюрми, заґратовані вікна.

Це і є «лікарня», яку працівник радянського уряду у Франції у розмові з членами Міжнародного комітету математиків у 1974 р. назвав «лікарнею покращеного типу, приблизно, як для академіків».

По п’ять-шість годин проводила я під стінами цієї «лікарні» для того, щоб отримати чергове побачення.

Але першого разу мене не прийняли, відмовили дати побачення під приводом того, що Льоня на карантині. Взяли папір, ручку, фотографії дітей. Вийшла лікар, назвалась закріпленим лікарем Льоні, Еллою Петрівною. Почала пропонувати оформити пенсію на дітей (це близько 20 рублів на місяць). Я відмовилась.

— Я ніколи не визнаю свого чоловіка за хворого, а отримати від вас пенсію — значить визнати це. (Виявилось, що Льоня також відмовився від пенсії.)

Поступово розмова перетворилась на допит. Як оцінюю «антирадянську діяльність» чоловіка? Чи їздила я у Москву, навіщо? Які у нас друзі і хто? Які листи й документи я складала разом з Леонідом Івановичем?

   Начальникові

   Управління виправно-трудових закладів

   Міністерства внутрішніх справ УРСР

   т. Макогонові В. Є.

ЗАЯВА

Мій чоловік, Плющ Леонід Іванович, 1939 року народження перебуває зараз у Дніпропетровській спецпсихлікарні. Побачення, розмова з ним, з лікарем і черговим з режиму (тобто людиною, що відає воєнізованою охороною) змусила мене звернутись до Вас з декількома питаннями, що стосуються перебування у спецпсихлікарні мого чоловіка.

Тяжкий моральний стан його, умови утримання змушують мене просити Вас перевести чоловіка в інший заклад. Основні мотиви для цього такі: моєму чоловікові не дозволяють листуватися навіть з найближчими родичами; письмове приладдя дають тільки один раз на тиждень у неділю, і навіть ці листи не приходять за адресою. Так, за півтора місяці його перебування у лікарні я не отримала від нього жодного листа; йому не дають змоги працювати, тобто читати, працювати з книжками. Така заборона не викликана медичними показниками, вона пояснюється настановою осіб, що відають режимом утримання (так мені пояснив черговий з режиму). Адже навіть якщо вважати (ані мій чоловік, ані я так не вважаємо), що він психічно хворий на ґрунті «ідей реформаторства і месіанства», тобто на ґрунті проблем суто соціальних, то це у жодному разі не дає підстав забороняти чоловікові займатись питаннями суто теоретичними, тобто пов’язаними з його безпосередньою професією математика. Як мені і пояснили, за режимом утримання мій чоловік має право отримувати літературу, що його цікавить, з галузі математико-психологічної теорії гри (це та галузь науки, якою він займався упродовж останніх років).

Гнітюче враження залишилось у мене і від зовнішнього вигляду чоловіка: його одяг на 2–3 розміри більший, ніж потрібно, надзвичайно старий, запраний. Враховуючи те, що для людини у його становищі це дуже істотно, бо навіть одяг допомагає зберегти людське обличчя, я звертаю Вашу увагу і на це.

Я не прошу ніяких виняткових умов для свого чоловіка, просто прошу виконувати звичайний режим. Я побоююсь, що хтось створює для мого чоловіка умови, в яких немає мінімально необхідного елементу здорового співчуття до людей, які опинилися у такому становищі як мій чоловік.

Дуже прошу Вас допомогти мені.

29 серпня 1973 р.

Підпис

Звернення допомогло — дозволили передати піжаму («тільки темних кольорів»), а за якийсь час навіть ще одну на зміну. Як з’ясувалось потім, останню видавали тільки на час побачень. До побачень Льоню почали готувати — голили, переодягали. Мене запросив на розмову начальник закладу п/я ЯЕ 308 підполковник Прус:

— Обстеження виявили, що ваш чоловік — тяжко хвора душевно людина, яку треба лікувати. / завдання родичів разом з лікарями допомогти цьому, тому вам треба привозити йому якомога менше книжок. Йому важко їх читати, а буде ще важче. Книжки будуть лежати, і він буде засмучуватись, що не може їх читати.

І на побачення вам краще рідше приїжджати.

19 жовтня, в п’ятницю, приїхали на чергове побачення разом з Дімою. Але у побаченні відмовили:

— Плюща перевели в іншу палату. А там хворий на сусідній з ним койці захворів на якесь гостре інфекційне захворювання, тому ваш чоловік на карантині. Спробуйте прийти у понеділок, на той час картина стане ясніша, і ви отримаєте побачення.

П’ятниця, субота, неділя… Що трапилось? Чому в іншому відділенні? А тут ще й філери від нас не відступають. Знайомі, у яких зупинились, — люди гарні, чуйні, і привести до них «хвоста»? Але що робити? Куди подітись?

Що карантин — вигадка, лише привід не пустити — це цілком зрозуміло. Але чому? Значить, з ним щось трапилось?

О 9-ій ранку вже були під ворітьми. Побачення дали, дозволили зайти і Дімі (до цього не дозволяли: є вказівка дітей до 16 років на побачення не пускати). Кімната для побачень — вузька, темна, із штучним освітленням, єдине вікно відрізане перегородкою, за якою приймають після побачення передачі. Уздовж стіни довга лава, перед нею бар’єрчик до самої підлоги, тому хворого можна бачити тільки до половини, бар’єр на рівні грудей. На відстані приблизно 2,5 метрів така сама точнісінько лава з бар’єром, за якою садовлять родичів. Підійти, навіть тільки привітатись не можна. Посередині між хворим і родичами постійно сидить наглядач, іноді їх двоє. Тому будь-яке слово вони