Читати книгу - "Ім’я вітру"

того каміння, шо він знайшов? — поцікавився я.

Шім поглянув на мене як на дурника.

— Мурувати хату з могильного каміння? Ти б викопав шось із могили й подарував дочці на весіллє?

— Він шось знайшов? А шо? — Я передав йому пляшку.

— Так то ж і є велика таємниця, нє хіба? — гірко промовив Шім, випивши ще. — Я чув, він сам там був, викопував фундамен під хату й витягував каміннє. А тоді бачит — мурована кімнатка, скрізь щільненько запечатана. Та він каже всім мовчати про то, шо там знаходит, бо хоче зробити з того великий сурприз на весіллі.

— ‘кийсь скарб? — запитав я.

— Нє, грошей не було. — Він хитнув головою. — Мотен про таке ніколи не мовчав. То була ‘кась… — Він відкрив і прикрив рота, шукаючи потрібне слово, — …як сі зве стара штука, яку багачі ставлят на поличку, щоб вразити всіх своїх зацних друзів?

Я безпорадно знизав плечима.

— Спадщина? — підказала Денна.

Шім поклав палець біля носа, а тоді з усмішкою показав на неї.

— Осьо вно. ‘кась штука, шо блистит, щоб всіх вразити. Показушник той Мотен.

— То ніхто не знав, шо то таке? — запитав я.

Шім кивнув.

— Знала тілько жменька люду. Мотен і їго брат, двоє синів та ше, може, жінка. Уни всі півроку дражнили люд отією великою таємницею, гнули кирпи, гейби понтифіки.

Це докорінно змінювало ситуацію. Я мусив повернутися на ферму та оглянути все знову.

— А ви там ниньки когось виділи? — запитала Денна. — Ми шукаємо мого вуйка.

Шім хитнув головою.

— Не можу сказати, шо мав таку честь.

— Я вельми за него сі хвилюю, — не здавалася вона.

— Не буду тобі брехать, золотко, — відповів він. — Як він у цих хащах сам-один, ти правильно за него сі хвилюєш.

— Тут лихі люде ходят? — запитав я.

— Не такі, як ти думаєш, — сказав він. — Я сюди лиш раз на рік ходжу, осінню. Уно того варте, щоб назбирати корму кабанцям, та й по всьому. У цих лісах є шось химерне. Особливо там, на півночи. — Він поглянув на Денну, а тоді — собі на ноги, явно не знаючи напевне, продовжувати йому чи ні.

Саме про таке я й хотів щось дізнатися, тож я відмахнувся від його зауваження, сподіваючись його спровокувати.

— Не тра нам казки казати, Шіме.

Шім насупився.

— Дві ночі тому, як я встав… — він завагався позирнув на Денну, — …поробити свої справи, я видів світло десь на півночи. Велике-превелике синє полум’я. Таке завбільшки, як ватра, але вно взяло та й спалахнуло. — Він клацнув пальцями. — А тоді — ніц. І так тричі. Ми аж мурашки по спині поповзли.

— Дві ночі тому? — перепитав я. Весілля було лише напередодні ввечері.

— Та сказано ж ти — дві ночі, — відповів Шім. — Відтоді я й ішов тілько на південь. Не хтів лізти до того, шо розпалює там уночи синій вогонь.

— Нє, ну справді, Шіме. Синій вогонь?

— Шо я ти, хлопче, якийсь брехливий ру, шоб вигадувати всякі страховища й видурювати в тя грошики? — промовив він, явно обурившись. — Я в цих пагорбах усеньке життя прожив. Усі ж бо знают: у кручах на півночи шось таке є. Недарма люде туди не ходят.

— Там шо, жадної ферми? — запитав я.

— На кручах нема де шось ростити — ну, може, хіба шо каміннє, — з жаром промовив він. — Гадаєш, я не пізнаю свічку чи ватру, як побачу? Він був синій, кажу ж ти. Здоровезний. — Він широко змахнув руками. — Гейби у ватру алькоголю підлили.

Я махнув на це рукою й перевів розмову на іншу тему. Невдовзі Шім тяжко зітхнув і звівся на ноги.

— Паці вже, певно, начисто всьо туйка об’їли, — сказав він, узяв свій ціпок і потрусив ним так, щоб незграбний дзвоник гучно задзеленчав. Свинота звідусіль покірно потрюхикала до нього. — Гов, паці! — крикнув він. — Паць-паць-паць! Ану пішли, сараки!

Я загорнув залишки смаженої свинини в мішковину, а Денна кілька разів сходила по воду з пляшкою та загасила багаття.

Коли ми закінчили, Шім уже добився порядку від свого стада. Воно виявилося більшим, ніж я гадав. У ньому було дві з лишком дюжини дорослих льох, а також підсвинки та кабан із сірою щетинястою спиною. Шім трохи помахав нам рукою й подався геть, не сказавши більше ні слова; дзвоник на його ціпку дзеленчав у такт його крокам, а свині юрбою тягнулися за ним.

— Ну, це було не надто делікатно, — зауважила Денна.

— Довелося трохи його підштовхнути, — виправдався я. — Забобонні люди не люблять говорити про те, чого бояться. Він уже був готовий закритись, а я мав дізнатися, що він побачив у лісі.

— Я могла б виманити це з нього, — сказала вона. — На мед люди мух ловлять і все таке.

— Мабуть, що так, — визнав я, закинувши на плечі дорожню торбу й рушивши. — Мені здавалося, що ти сказала, ніби не говориш селюцькою.

— У мене слух імітатора, — сказала вона, байдужо знизавши плечима. — Я доволі швидко такого навчаюся.

— Я сі здивував так, шо… — Я сплюнув. — Трясця. Я цього акценту позбуватимуся цілий виток. Він застряг у мене в зубах, як шматок хряща.

Тим часом Денна понуро оглядала навколишній пейзаж.

— Гадаю, тоді нам треба повернутися до пошуків. Знайти мого покровителя й відповіді на деякі твої запитання.

— Та це, у принципі, безглуздо, — сказав я.

— Знаю, але ж не можна здатися, навіть не спробувавши.

— Я не про це. Дивись… — Я показав на те місце, де в багні та листі порилися свині в пошуках якогось ласого шматочка. — Він дозволяв своїм свиням пастися повсюди. Навіть якщо слід є, ми його нізащо не знайдемо.

Вона зробила довгий вдих і видихнула, стомлено зітхнувши.

— У тій пляшці ще щось зосталося? — змучено спитала вона. — Мені досі болить голова.

— Я — ідіот, — сказав я, роззирнувшись довкола. — Якби ж то ти швидше сказала, що вона тобі дошкуляє. — Я підійшов до молодої берізки, зрізав кілька довгих смужок кори та приніс їх Денні. — Внутрішня частина кори — добре знеболювальне.

— Корисно мати тебе напохваті. — Вона злущила нігтем трохи кори й поклала собі в рот. Зморщила ніс. — Гірка.

— Це і є ознакою справжніх ліків, — зауважив я. — Якби вона мала добрий смак, це були б ласощі.

— Хіба не так влаштований світ? — замислилася вона. — Ми хочемо солодкого, але потребуємо неприємного, — сказавши це, вона всміхнулася самими вустами. — До речі, — спитала вона, — як мені знайти свого покровителя? Я відкрита для пропозицій.

— У мене є ідея, — відповів я, закинувши на плечі торбу. —