Читати книгу - "Диво"

має ніякого значення». Герінг в сорок третьому році сказав зятеві Муссоліні Чіано: «Нема потреби морочити собі голову з того приводу, що греки голодують. Це нещастя спіткає ще багато народів. В таборах, де перебувають росіяни, починаються випадки канібалізму. В Росії вмре ще цього року від голодної смерті двадцять-тридцять мільйонів людей. Може, то й добре, якщо так станеться, бо кількість деяких народів повинна бути зменшена».

Ну так, війна справді була тяжка й виснажлива, недостача продуктів давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки навіть голодної смерті.

Але про Ніколича. Ніколич теж був голодний. Навіть дуже голодний. Якось він опинився в інтернаціональному таборі. В сусідньому секторі, відокремленому від югославів двома рядами колючого дроту, перебували французькі офіцери. Французи користалися з допомоги Міжнародного Червоного Хреста, їм щомісяця давали посилки з продуктами, по той бік колючого дроту ходили мовби люди з іншої землі: сміялися, причепурювали свої мундири, грали в кеглі. А з цього боку — голоднеча, пригніченість, виснаженість. І ось тоді Ніколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його досі, тримала на світі, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким, як оті французи,— бадьорим і дужим. Він зняв каблучку з пальця, підкликав одного з французів ближче до дроту і став пропонувати йому обміняти коштовність на хліб. Француз сказав, що в нього лиш півхлібини, більше не має, та й каблучка, власне, за колючим дротом ні до чого, але Ніколич згодився й на півхлібини, йому було однаково, він не відставав од француза, і той, врешті, піддався. Домовилися, що француз кине хліб, а Ніколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману ніхто не боявся, бо серед ув’язнених панували найвищі закони честі; справді, хліб і маленька золота каблучка полетіли з двох відокремлених секторів майже водночас, але ні чорногорець, ні француз не змогли скористатися з обміну, бо за їхніми переговорами пильно стежив німецький вартовий з поблизької вежі, він вчасно попередив по телефону своїх колег, німецьку точність задемонстровано було в той спосіб, що саме тоді, як до Ніколича долітав хліб, а до француза — золота каблучка, коло одного й коло другого вже стали німецькі солдати, хліб і золото були негайно конфісковані, обох винуватців спроваджено до комендатури, складено відповідного протокола і обидва — чорногорець, і француз — помандрували на місяць до карцера.

І ось війна кінчається, Ніколич після багатьох пригод добувається до своєї Чорногорії, зустріч з дружиною, яка вірно ждала його стільки років, все прекрасно, але раптом дружина питає: «А де мій дарунок? Адже це каблучка врятувала тебе від загибелі!» Ніколич починає розповідати дружині всю цю історію, але ж є речі, яких жінка не може зрозуміти! «Ти віддав її полячці!» — категорично заявляє дружина. «Але ж чому саме полячці? — дивується Ніколич.— Вже швидше німкені або хоч француженці, бо потім я попав до Франції». Але дружина вперто стоїть на своєму: «Я знаю: ти віддав її полячці. Всі ви, чоловіки, однакові…» Ясна річ, потім про каблучку було забуто, бо живий чоловік все ж цінніший за найдорожчу коштовність. А тим часом… Табір, де колись був Ніколич, зайнято було американським військом, після відомих угод американці передали в розпорядження уряду Західної Німеччини все, що лишилося по війні, управління відшкодувань починає знайомитися з документами, Вассеркампф натрапляє на протокол допиту француза й Ніколича, до протоколу ж, як речовий доказ, прикладено золоту каблучку з діамантом, яка збереглася впродовж усієї війни! Така німецька чесність!

Вассеркампф зробив те, що на його місці зробив би кожен: довідався, чи живий ще Ніколич, дізнався про його адресу і неждано став перед подружжям Ніколичів у Тітограді власною персоною, ввічливий, усміхнений.

— Уявляєте? — засміявся Вассеркампф.— Неймовірно просто! Фрау Ніколич сприйняла це як послання небес. Нащо вже Ніколич чоловік з нелегкою долею, а й той розчулився. Це було прекрасне видовище! Такі хвилини ніколи не забуваються, нетва!

Борис хотів був ще раз урвати Вассеркампфові захоплення з приводу золотої каблучки, поспитавши, чи не думало їхнє управління спробувати, скажімо, повернути оті тонни волосся жінкам, спаленим у крематоріях Освенціму, хоча б тільки самого Освенціму! Але передумав. Однаково мертвих не воскресиш, а Вассеркампфа не вирвеш з його дріб’язкових захоплень. Сказав інше:

— Сподіваємось, що нам ви допоможете так само, як Ніколичу? Тим більше, що йдеться теж про річ цілком матеріальну і, здається, уцілілу.

— Я зацікавлюся цим питанням,— пообіцяв Вассеркампф,— і якщо…

— Але для цього ми повинні поїхати до Марбурга,— нагадав Борис.

Вассеркампф, мовби не вірячи йому, глянув на Валерія.

— Так, нам треба в Марбург,— ствердив той.

— Очевидно, це можна влаштувати,— Вассеркампф тер собі перенісся, він ще, видно, й досі жив тою історією про золоту каблучку (така прекрасна історія! що може ліпше свідчити про німецьку чесність?).— Якщо не помиляюсь, ідеться про якийсь старовинний манускрипт…

— Просто невеличкий шматок пергамену,— підказав Борис,— але це надзвичайно важливий документ, який розкриває одну з найбільших загадок про наших художників часів Київської Русі…

— Художників? — миттю вхопився за слово Вассеркампф.— Я розповім вам, як одна німецька жінка врятувала від смерті руського художника. Неймовірна історія!

— Нам треба в Марбург,— сказав Валерій.

— Так, ми повинні бути в Марбурзі й зустрітися з професором Оссендорфером,— підвівся Борис.

— А по дорозі ви розповісте нам історію про художника,— посміхнувся Валерій, показуючи Вассеркампфу свій бездоганний проділ.— Отже, гер Вассеркампф, коли ми з вами зустрічаємося? Завтра вранці?

— Я вам зателефоную — нетва? Обіцяю все влаштувати. Що ж до історії з художником, то ви втрачаєте пречудову нагоду, запевняю вас. Він був скульптор.

— До побачення, гере Вассеркампф.— Валерій і Борис були вже коло дверей, двері автоматично відчинилися.

— Але ви ще почуєте цю буквально приголомшливу Історію! — навздогін їм прокричав радник по відшкодуваниях.

— Ох і тип! — зітхнув Борис, коли вони опинилися в коридорі.

— Хайдеггер! — розвів руками Валерій.— Хайдеггер і Ясперс. «Випробувати маскарад, щоб відчути справжнє».

Отава йшов похмурий. Всі ці безлико-модерні коридори, безшелесні ліфти, лискучі площини, що віддзеркалюються одна, в одній і стократно повторюють твоє зображення в усіх можливих і неможливих проекціях, вся ця причаєність, тиша й порядок, немов у розлінованому учнівському зошиті, — все це дратувало його, тепер він знав, що за цією пустотою ховається теж пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царстві прямих ліній вселило б якусь бодай надію, але не було тут нічого, окрім прямих ліній, вони або ж пролягали рівнобіжно, або ж перетиналися під прямим кутом, або ж схрещувалися, творячи цілі пучки безнадійно прямих променів.

— Я,