Читати книгу - "Все королівське військо"

class="p">Отож я зійшов униз і став у саду серед чорних магнолій та миртів, думаючи, як, убивши свого батька, я спас душу своєї матері. Потім подумав, що, може спас і батькову душу. Вони обоє осягли те, що їм потрібно було знати для спасіння. І ще я подумав, що, мабуть, за всяке знання, яке чогось варте, доводиться платити кров’ю. Мабуть, це єдиний спосіб дізнатися, чи варте чогось твоє знання: за нього має бути заплачено кров’ю.

Мати вирушила наступного дня. Спершу вона їхала в Ріно93. Я відвіз її на станцію і, поки не прийшов поїзд, рівненько вишикував на бетонній платформі всі її чепурні, лискучі, дібрані одна до одної валізи, валізки, сумки та картонки. День був ясний, спекотний, і ми стояли на гарячому шерехатому бетоні без жодної думки в голові, як завжди стоять на залізничних станціях в останні хвилини перед розлукою.

Ми стояли так досить довго, дивлячись понад колією на мерехтливий від спеки обрій, де за рівною смугою відпливу та купами сосон мала з’явитися перша плямка диму. І раптом мати промовила:

— Джеку, я хочу тобі щось сказати.

— Ну?

— Я залишаю будинок Теодорові.

Це була така несподіванка, що мені на мить одібрало мову. Я згадав, як мати стільки років напаковувала будинок меблями, сріблом, кришталем, аж поки він став скидатися на музей, а сама вона була просто-таки божим даром для антикварів Нового Орлеана, Нью-Йорка і Лондона. Я не міг збагнути, що змусило її розлучитися з усім тим багатством.

— Розумієш,— квапливо почала пояснювати вона, хибно витлумачивши мою мовчанку,— адже Теодорової вини тут немає, а ти ж знаєш, як він тішиться і цим будинком, і тим, що живе на Алеї, і всякими такими речами. Ну, а тобі, я гадаю, все воно не потрібне. Ти розумієш… я подумала… я подумала, в тебе є будинок Монті, і якщо ти коли-небудь оселишся в Лендінгу, то захочеш жити там, бо Монті… бо він…

— Бо він був мій батько,— доказав я за неї похмуро.

— Так,— просто мовила вона.— Бо він був твій батько. Отож я й вирішила…

— Та хай йому чорт, тому будинку,— розізлився я.— Він твій, і ти можеш робити з ним що захочеш. Мені він не потрібен. Оце повернуся, заберу свої речі і більше туди ані ногою, даю тобі слово. Я його не хочу, і мені байдуже, як ти ним розпорядишся і як ти розпорядишся своїми грішми. Мені вони теж не потрібні, я завжди казав.

— Не стільки вже тих грошей, щоб ними перейматися,— сказала мати.— Ти ж знаєш, як ми жили останні шість-сім років.

— Ти все прожила? — спитав я.— Слухай, якщо ти в скруті, я…

— Та ні, не в скруті,— відказала вона.— На життя мені вистачить. Якщо оселюся в якомусь тихому куточку й не дуже розкошуватиму. Спершу я думала податися в Європу, але потім…

— Про Європу краще й не думай,— сказав я.— Там скоро буде справжнісіньке пекло, дуже скоро.

— Ні, я туди не поїду. Поїду кудись, де тихе й недороге життя. Ще не знаю куди. Треба буде поміркувати.

— Ну що ж,— мовив я.— А щодо мене й будинку не турбуйся. Будь певна, я й ногою туди більше не ступлю.

Вона звернула погляд на рейки, що бігли на схід, де за соснами та смугою відпливу все не показувався паровозний димок. Хвилину чи дві вона замислено дивилася в ту далеку пустку. Потім, неначе підхопивши мої слова, сказала:

— Краще б і я ніколи туди ногою не ступала. Вийшла заміж, приїхала туди, і чоловік був непоганий… Та краще було лишитися там, де я жила. Краще було б не приїздити.

Обговорювати з нею цю тему мені не випадало, і тому я мовчав.

Але, стоячи там, на платформі, серед тиші, вона, як видно, обговорювала це сама з собою, бо раптом підвела голову, подивилася просто на мене й сказала:

— Так чи так, а я це зробила. І тепер я знаю.— І, розпроставши свої зграбні плечі під зграбним блакитним полотняним костюмом, вона, як раніше, підвела обличчя, мов з біса дорогий дарунок світові, щоб світ належно оцінив той дарунок.

Атож, тепер вона знала. І, стоячи в сліпучому сонячному сяйві на гарячому бетоні, начебто роздумувала про те, що знає. Одначе роздумувала вона про те, чого не знала. Бо трохи згодом обернулася до мене й мовила:

— Синку, скажи мені одну річ.

— Яку?

— Мені треба це знати, синку.

— Що?

— Тоді, коли сталось оте… коли ти пішов до Монті…

Ось воно. Так я й знав. І хоч згори пекло сонце, а знизу пашів жаром гарячий бетон, я враз похолов, як лід, і навіть нерви мої стислись від холоду.

— …він тоді… було тоді…— Вона не дивилася на мене.

— Ти хочеш спитати,— озвався я,— чи він тоді попав у безвихідь і змушений був застрелитись? Так?

Вона кивнула головою, тоді звела очі на мене, чекаючи, що я скажу.

Я пильно розглядав її обличчя. Світло було до нього не дуже милосердне. Та й не могло вже ніколи бути милосердним. Але вона тримала його високо, дивилася просто на мене й чекала.

— Ні,— сказав я,— ніякої безвиході не було. Ми з ним трохи посперечалися про політику. Нічого серйозного. Але він скаржився на здоров’я. Казав, що погано себе почуває. Ось у чому річ. Коли я йшов, він сказав мені «прощай». Тепер я розумію, що він мав на думці. Оце і все.

Мати трохи розслабилась. Їй уже не треба було триматися так прямо.

— Це правда? — спитала вона.

— Так,— відповів я.— Богом присягаюся.

— Ой,— тихо мовила вона і ледь чутно зітхнула.

Ми чекали далі. Нам більше не було про що говорити. Вона таки спитала мене, вже наприкінці, в останню хвилину, про те, про що весь час хотіла й боялася спитати.

Невдовзі на обрії з’явився димок. Потім ми побачили, як та чорна пляма посувається до нас понад краєм блискучої води. Нарешті паровоз, скрегочучи, двигтячи, з шипінням випускаючи пару, поминув нас і зупинився. Провідник у білій куртці взявся збирати чепурні валізи та сумки.

Мати повернулася до мене й поклала руку мені на плече.

— До побачення, синку,— сказала вона.

— До побачення,— сказав я.

Вона підступила ближче до мене, і я обняв її однією рукою.

—