Читати книгу - "Рукопис, знайдений у Сараґосі"

показав мені свої обсерваторії, лабораторію і всі закамарки свого таємничого житла.

— Поясни мені, будь ласка, — сказав я йому, — чи твоє мистецтво ґрунтується на чомусь реальному. Бо мені казали, що ти астролог і навіть чорнокнижник.

— Хочеш спробувати? — перервав Мамун. — Подивися в це венеційське дзеркало, а я тим часом позачиняю віконниці.

Спочатку я нічого не побачив, але потім тло дзеркала неначе потихеньку прояснилося. Я побачив герцоґиню Мануелу з дитиною на руках.

Коли циган дійшов до цих слів, а ми всі уважно слухали, цікаві того, що станеться далі, один із його підвладних прийшов доповісти йому про справи цього дня. Ватажок покинув нас, і більше ми його в цей день не бачили.

День п’ятдесят дев’ятий

Наступного дня ми нетерпляче чекали вечора. Циган прийшов, коли ми вже давно зібралися. Задоволений зацікавленістю, яку ми виявляли, він навіть не став чекати наших прохань і сам почав розказувати.

Продовження історії ватажка циган

Я сказав вам, що дивився у венеційське дзеркало й побачив у ньому герцоґиню з дитиною на руках. Потім видіння зникло, Мамун відчинив віконниці, і я тоді сказав:

— Шановний чорнокнижнику, гадаю, що для зачарування мого зору тобі не довелося вдаватися до допомоги нечистої сили. Я знаю герцоґиню, вона вже один раз мене обдурила значно дивовижнішим способом. Одне слово, якщо це її я бачив у дзеркалі, то не сумніваюся, що сама вона також знаходиться в цьому замку.

— Ти не помиляєшся, — відповів Мамун, — і ми зараз підемо до неї на сніданок.

Він відчинив потаємні двері, і я впав до ніг моєї дружини, яка не могла приховати своєї схвильованості. Нарешті вона взяла себе в руки й сказала:

— Дон Хуане, я повинна була сказати тобі все те, про що говорила в Соррієнте, бо все це — правда. Рішення мої остаточні, однак після твого від’їзду я докоряла собі своєю нечулістю. Вроджений інстинкт моєї статі здригається від кожного вчинку, в якому можна би побачити бездушність. Спонукувана ним, я вирішила чекати тут на тебе й востаннє вже з тобою попрощатися.

— Сеньйоро, — відповів я герцоґині, — ти була єдиною мрією мого життя і ти мені заміниш будь-яку дійсність. Як би далі не складалася твоя доля, забудь навіки про дона Хуана. Я на це згоден, але не забувай, що я залишаю з тобою свою дитину.

— Ти незабаром побачиш її, — перервала герцоґиня, — і ми разом з тобою довіримо її тим, хто повинен зайнятися її вихованням.

Що ж я маю вам сказати? Мені тоді здалося і здається ще й досі, що герцоґиня мала слушність. Бо й справді, чи ж міг я жити з нею, будучи й не будучи її чоловіком? Якщо б ми навіть зуміли сховатися від цікавості всіх сторонніх, то не сховалися б від очей наших слуг, а тоді таємницю неможливо було б зберегти. Немає сумніву, що це зовсім змінило б долю герцоґині, тому мені здавалося, що вона й справді має рацію. Тож я погодився і невдовзі мав побачити мою маленьку Ундину. Її так назвали, бо хрестили її водою, а не миром[54].

Ми разом спустилися на обід. Мамун сказав герцоґині:

— Сеньйоро, я гадаю, що слід би повідомити сеньйора про певні речі, про які він має знати, і якщо ти зі мною згодна, я беруся це зробити.

Герцоґиня погодилася. Тоді Мамун, звертаючись до мене, сказав так:

— Сеньйоре дон Хуане, ти тут ступаєш по землі, недоступній для звичайного погляду, де кожен зберігає якусь таємницю. Серед цих гір є великі печери й підземелля. Там живуть маври, які від часів їх вигнання з Іспанії ніколи з них не виходили. В цій долині, що простяглася перед твоїми очима, ти побачиш уявних циган, одні з яких є мусульманами, інші — християнами, а треті не визнають ніякої віри взагалі. На вершині цієї скелі ти бачиш дзвіницю з хрестом нагорі. Це монастир домініканців. Свята інквізиція має свої причини, щоб дивитися крізь пальці на те, що тут діється, домініканці ж зобов’язані взагалі нічого не бачити. У будинку, де ти зараз перебуваєш, живуть ізраїльтяни. Кожні сім років іспанські й португальські євреї збираються тут для святкування суботнього року, який вони зараз святкують у чотириста тридцять восьмий раз, починаючи від ювілейного року, котрий відзначив Ісус[55]. Я сказав тобі, сеньйоре Авадоро, що серед циган з долини є мусульмани, є християни, а є такі, які не визнають жодної віри. Насправді ці останні — це погани, які походять від карфагенян. За панування Філіпа II було спалено кількасот таких родин, лише деяким вдалося сховатися на берегах маленького озера, утвореного, як кажуть, внаслідок вибуху вулкану. Домініканці з цього монастиря мають там свою каплицю.

І ось, сеньйоре Авадоро, що ми вигадали стосовно маленької Ундини, яка ніколи не дізнається про своє походження. Дуенью, жінку, яка повністю віддана герцоґині, вважають її матір’ю. Для твоєї доньки збудували гарний будиночок на березі озера; домініканці з монастиря познайомлять її з основами релігії. Все інше ми залишимо зусиллям Провидіння. Ніхто сторонній не зможе дістатися на береги озера Ла-Фріта.

Коли Мамун говорив це, герцоґиня зронила кілька сліз, я ж не зміг втриматися, щоб не розплакатись. Наступного дня ми відправилися на це саме озеро, біля якого зараз знаходимося, і привезли сюди маленьку Ундину. Наступного дня до герцоґині повернулася давня гордість і зарозумілість, і мушу визнати, що прощання наше не було дуже ніжним. Я не став затримуватися в замку, сів на корабель, висадився на берег у Сицилії і домовився з капітаном Сперонарою, який узявся переправити мене на Мальту.

Я подався до пріора Толедо. Мій шляхетний приятель ніжно обняв мене, відвів до окремої кімнати й двері замкнув на ключ. Через півгодини дворецький приніс мені добряче поїсти, а під вечір прийшов сам Толедо, несучи під пахвою велику пачку листів чи — як це називають політики —депеш. Наступного дня я вже виїхав з посольством до ерцгерцоґа дона Карлоса.

Його імператорську високість я застав у Відні. Як тільки я віддав йому депеші, мене одразу замкнули в окремій кімнаті, так само як на Мальті. Через годину до мене прийшов сам ерцгерцоґ, особисто відвів мене до імператора й сказав:

— Маю честь представити вашій імператорсько-апостольській величності маркіза Кастеллі, сардинського дворянина, й водночас просити для нього звання камерґера.

Імператор Леопольд, надавши своїй нижній