Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Я назву його Візир. Ми домовилися з Візиром піти разом до головного міністра національної політики. Зізнаюся чесно, мені Візир дуже сподобався.

Мені подовжили лікарняний і роблять курс уколів вітамінів.

Кайла, дізнавшись, що я хворію, подарувала мені дорогу косметику — туш і помаду. Дякую, рідна! Але я зовсім не користуюсь косметикою. Зате мама рада.

П.

03.10.

Лист у Ленінську прокуратуру про погрози шефині я відіслала. У своїй заяві я попрохала взяти з Цариці підписку про мою недоторканність. Тому що «благодійниця» погрожувала кілька разів із 15 до 23 вересня цього року. Вона погрожувала мені отруйною ртуттю й розстрілом, посилаючись на те, що в неї є «відповідні» друзі. Однак про отруєння я чула значно частіше, ніж про кулю.

Свою зарплату за серпень я не одержала досі. Зате прийшло повідомлення про лист, який я відправляла до міста Нальчика, керівництву Міжнародного комітету допомоги. Гадаю, близьких друзів Цариці й Морґани тепер чекає прочухан — за те, що вони ввійшли в змову. Морґана після скандалів на роботі не з’являється.

Несподівано я зустріла Професора, свого першого шефа. Професор спитав:

— Тебе вже вигнали з «Молодості»?

Я, згадавши своє єврейське коріння, відповіла питанням на питання:

— Як працюється на посаді фотографа?

Але Професор не образився. Високий лисуватий чеченець усміхався:

— Чи правда, — запитав він, — що ти можеш вигнати з «Молодості» Царицю?

— Вона хотіла знищити мене. Але бумеранг, як відомо, повертається.

Почувши мою відповідь, Професор зненацька смішно затупотів ногами: він пустився в танок прямо на вулиці! А коли нарешті повернув дар мови, заявив:

— Я теж маю на неї компромат! Я все одно повернусь головним редактором у свою улюблену «Молодість»!

— Ага, — кивнула я. — Пам’ятаю, який у нас був скандал у редакції. Як плакала дівчинка Саміра! Хоч смачні торти були?!

Професор по-дитячому засміявся і, пританцьовуючи, побіг вулицею. Потім обернувся й кілька разів помахав мені рукою! Він був щасливий.

Дітей Кайли й Алхазура відвезли до дитбудинку. Особливо цьому сприяла бабуся дітей, Алхазурова мати. Удома лишився наймолодший малюк, Азамат. Йому два з половиною роки, у дитбудинок таких за віком не беруть. Моя мама погодилася його няньчити за сто рублів на день, на них можна купити пачку макаронів і банку рибних консервів, що не дасть нам померти з голоду.

Ніч. Завтра, 5 жовтня — інавгурація президента А. Алханова. Усюди БТРи й танки, на вулицях перестрілки.

Верхні сусіди, від яких у нас накидним дротом приєднана електрика, рвуться в гості. Усіх цікавить старовинна шафа моєї прабабусі — горіхова, прикрашена виноградними гронами. Сусіди-чеченці нею милуються, просять продати. Багато хто хотів її забрати. Погрожували, просили. Ми відмовляємось. Також нові сусіди з під’їзду цікавляться, хто мій батько. Їм важливо знати, з якого він тейпу (роду). Мама відмовчується.

П.

05.10.

Я вдома. Верхні сусіди вимкнули нам електрику! Їх насварили інші мешканці, сказавши, що, якщо в нас горітиме хоч одна лампочка, в інших може впасти напруга.

Ходжу до Хазман — вона робить мені уколи. Серце болить.

Учора журналістка Айзан завела незвичайну розмову про те, що ми, одержавши компенсацію за житло, могли б віддати її правозахисній організації, а за це нас спробували б вивезти за кордон — нелегально, з провідниками! Але це небезпечно. Можна загинути від куль прикордонної служби. Та й чого б «Меморіалу» займатися такими справами?

Зура написала подячного листа Цариці за мою статтю в «Молодості» про Національну бібліотеку.

Байсарі стала дивитися вовком. Мені так і не вдалося з’ясувати, де бабуся Ліля.

07.10.

10.00. Пишу у дворі інституту.

Учора, коли я прийшла в поліклініку, старий шкарбун (літній лікар-чеченець) став до мене чіплятися! Ліз обійматись і цілуватись. Довелося його відштовхнути. Мене аж трусило від огиди, але я, за кавказькими законами, не маю права побити старого. А як хотілося!

Серце як боліло, так і болить.

Прийду в понеділок виписуватися з лікарняного тільки разом із мамою. Він зовсім знахабнів.

Я вчора забігала на ТБ. З’ясувалося, що Пух виявився таким же поганцем, як і всі. Ізаура й Аліна повідомили мене, що я не пройшла за конкурсом! За яким конкурсом?! Його ще не влаштовували! По роз’яснення я пішла особисто до директора.

10.10. Зараз почалася сильна перестрілка. Якийсь дурень стріляє просто по двору інституту з автомата. Студенти біжать, перелякані. Я ховаюся за дерево.

Отже, продовжую, поки жива. Пух сказав, що йому на ТБ виділили три творчих місця і я туди не потрапляю. Тому що в мене немає закінченої вищої освіти (!). Я заперечила:

— Це — нісенітниця! Мені тільки виповнилося 19 років. Яка закінчена вища освіта? Я перейшла на третій курс інституту! Закінчила на «відмінно» Школу кореспондентів! Цього мало?

Пух не знайшовся, що б заперечити. Тоді я спитала:

— Коли я одержу зарплатню? Я ходила на роботу щодня, витрачала гроші на дорогу майже два місяці.

Пух на це заявив:

— Я нічого не обіцяв! Ніякої зарплати не дам!

Брехун. Він ні з ким не уклав офіційний договір (тільки обіцяв), але клявся перед Азизом, що взяв мене на роботу і платитиме вісім тисяч рублів на місяць! Негідник!

Я позичала гроші у сусідки Хазман, у Кайли, у журналістки Айзан, щоб доїхати до роботи. Я вірила, що він чесна людина! Він так похвалявся знайомством із президентом Росії В. Путіним! Розповідав, що в банку має багато мільйонів доларів. А сам хотів «видурити» з мене п’ятсот рублів — собі на посуд. Гроші офіційно збирала Аліна, його подружка.

Я, до речі, встигла зателефонувати головному міністрові. Але він сказав, що прийме мене лише з Візиром. А телефон Візира вимкнений.

10.25. Стрілянина припинилась. Піду обережно вулицею, вздовж приватних будинків.

Довідку, по яку я приїздила до вищого навчального закладу, не віддали — ректор не поставив печатку.

14.20. Я у квартирі Кайли й Алхазура. Вони в лікарні: Алхазурів брат у реанімації. Кайлі погано після викидня, але вона на ногах. Вона обіцяла позичити трохи грошей, щоб ми змогли заплатити за винайняту квартиру.

Дружина Приживальця в лікарні — у неї позаматкова вагітність. Бідолаха.

Мама на прогулянці з Азаматом. Я, скориставшись ситуацією, скупалась і попрала речі. Тут тепло. Є газова плита! У нас удома страшний холод. Немає ні газу, ні пічки, ні води, ні електрики!

Тепер я «сушусь» на кухні, біля відкритої духовки. І пишу тебе, Щоденнику. Ти частина мене, але ти не я. Я віддала тобі частину своєї душі. Не писати — не можу. Ти мій наркотик. Моє покликання і