Читати книгу - "Я, Богдан"

Одні були бажані, другі жадані — то й звалися: Бажан, Жадан. Не вміли стишувати своїх голосів, говорили між собою, шапок не скидаючи, були горді з панами й з самим чортом, отож і звано їх шумейками, крикливцями, говорунами, Гордієнками, або ж на козацький манір: Семен Нездіймишапка (з Кременчуцької сотні Чигиринського полку). Більшість рвалася в битви, а були й такі, що не відтягнеш їх од миски, од юшки та борщу, од пирогів та каші, — тож і прізвиська їм дочеплено: мисченки, ющенки, борщенки, пироженки, кашоїди, книші, лемішки.

Мали ми душі відкриті й добрі, тож приходили до нас звідусюди, од різних народів і зоставалися з нами, прибравши нові козацькі прізвища: москалі, донці, ляхи, мазури, волошини, литвини, турчини, татаренки, угрини, жидовчини, циганчуки. Тільки в Мартина Пушкаря в Полтавськім полку були Микита Москаль, Іван Москаль, Гришко Москаль, Іван Донець, Давид Болгарин, Степан Волошин, Павло Татарин, Мілаш Донченко, Семен Мазуренко, Блажко Татарченко, Йоська Циган і аж три євреї: Семен Рубанчик, Семен Халаїмовський, Мусій Авраменко.

Багато хто не мав прізвищ, а самі тільки імена, навіть сотники, хорунжі й осавули. В Роменській сотні Миргородського полку Василь сотник, в Полтавськім полку — Оксюта сотник, в Борзненській сотні Чернігівського полку — Пилип сотник. Може, не хотіли називати своїх прізвищ, бо не завжди були вони призвоїті, предки наші не вельми переймалися судженням світу про себе, виказували свій буйний норов нестримно й щедре, отримували за те прізвиська досить незвичні — отак і передавали їх у спадок своїм синам та онукам. Панство сміялося з тих прізвиськ, а полкова старшина горнулася до панства, отож і зрікалася спадкових своїх імен, прості ж козаки раді були записатися якнайповніше, щоб видно було їхній рід, їхні корені, норови й удачу. Так і з’явилися в реєстрі Іван Широкогополя, Федір Гостроговорищенко, Роман Замриборщенко, Гнат Урвисаленко, Максим Засядькововченко, Проць Проколикшценко, Мартин Голапотилиця, Васько Оридорога, Іван Кадигроб, Іван Покиньбатько, Лаврін Шабелтасненко, Іван Напивайченко, Педор Куйбіда, Яцько Урвихвіст, Павло Понесикляча. В Мурахівській сотні Брацлавського полку був козак геть без імені. Записано було так: «З Рагомира» — і більше нічого. Виговський прийшов до мене спитати, як має тут повестися, — я знизав плечима: «Так чоловік записався, то що ж ти тут удієш». У Веприцькій сотні Полтавського полку писарем був Іван Хвостик. Чи то мав чоловік веселе узвичаєння, чи ображений був за своє трохи кумедне прізвисько, хоч як воно там, та понаписував він козакам своєї сотні чи не найрясніше отих наших аж надто питомих наймень. Були там Михайло Кваша, Охрім Пожар, Антон Сметана, та то ще й нічого, бо поряд з ними вписані Северин Божаямолитва, Степан Жовтавода, Іван Штаниодні, Яцько Уломиноженко, Грицько Дурнопхай, Іван Семибаламут.

Були в моєму реєстрі спогади про великі діла й звершення, вичитувалися в ньому ще більші надії, та вже проростали й майбутні незлагоди, чвари і зради, що зватимуться іменами їхніх призвідців: Виговський, Тетеря, Брюховецький, Дорошенко, Самойлович, Многогрішний, Мазепа.

Як єсть, то шелесть, а як нема, то сквересть. Одним тісно було в реєстрі, і вільною душею рвалися вони з нього, прагли широкого поля і вітрів буйних, інші сиділи в ньому кліщами, вгніздювалися, вривалися, як кроти, вгризалися, як хробаки, підточували живе тіло, підпилювали буйне дерево. Поки зло не записане, воно мовби не існує. Поки ті чи інші просто звалися полковниками, сотниками, осавулами, отаманами, то не завжди різнилися від простих козаків навіть одягом, бо кожен носив на собі те, що доскочив у бою. Тепер стали записані, утвердилися не так у своїх знаннях, як у домаганнях, настирливості й знахабнілості, і кожен приставав до гетьмана свого, мов з ножем до горла, і знай твердив: «Дай!»

На спустіле місце лядських панів висунулися заслужені й знатнії українські людове, які притьмом кинулися добувати собі маєтностей і підлеглих. Не так пани, як підпанки!

Я вважав, що перед свободою всі рівні, а мій писар генеральний пан Виговський, приносячи мені на підпис цілі скирти універсалів з наданнями для старшини, бридливо ворушив своїми шляхетськими вусиками;

— Рівність — це несправедливість для здібних.

— Хто ж здібний? — допитувався я.

— Ті, кого ти вивищив, записавши в реєстр генеральними старшинами, полковниками й сотниками, — відповідав спокійно пан Іван. — За послуги війську треба платити. Хай платять ті, кому воно служить.

— Що ж скаже простий люд?

— А що простий люд? Йому Бог не лишив нічого рівного іншим, крім душі. Душею зрівнятися — хіба то не найвище щастя?

— Добре мені щастя, коли жити ні з чим! Розоріння в землі таке, що немає й живого собаки часом у селі, не те що хлопа, а мої старшини знай канючать: «Дай! Віддай!» Задарма ніхто не те що шаблею не махне, а й чхнути не хоче!

— Слушно мовиш, гетьмане, — тихо згоджувався зі мною Виговський, підкладаючи мені під руку нові та нові універсали. — Кожен має нести свою службу. Козаки — військову. Святі отці — молитовну. А посполиті — майнову. Так створено світ, і хто ж його ладен змінити!

«…Маючи особливий взгляд на значниє в Войську Запорозькім пана Івана сотника полку Чернігівського заслуги, респекгуючи на пана Івана вірні при боку нашім послуги, котриї доброї так же ожидають заплати, далисмо йому два села в Чернігівськім полку, Смолин і Максим, і виш помененні села віддані нашим конфірмуєм універсалом. Войтам зась помененних сіл зо всією громадою, аби належитоє віддавали послушенство сурово повагою cero нашого універсалу приказуєм».

«…Видячи пана Никифора Калениковича, товариша войськового, до справ воєнних способность, до котрих і в дальший час його побуждаючи, надав йому к домовій вигоді його село Івашків…»

«…Респекгуючи ми на зичливії услуги, в Войську Запорозькім роненії, значного товариша полкового ніжинського Марка Івановича, а до дальших заохочуючи, надалисмо оному село Припутні до ласки наше войськовоє…»

«…Теди ми, повабляючи його, отця Максима, до того, аби охочим серцем до Господа Бога приносив за нас молитви свої ієрейські, подаємо йому во владєніє слободку оную і яко варуєм, аби йому ніхто до ласки нашої не чинив у том перешкоди, так і жителям слободки оної приказуєм, аби йому в пристойних повинностях були послушними».

Колишні шляхетські маєтки стали войськові свободні, у волі й диспозиції гетьманській, тож тепер знатне товариство за свої вірні служби випрошувало й виривало ониї в мене і в полковників, і що ж я міг удіяти? Так наподанно полковників своїми універсалами підтверджував, яко і сам, усмотрівши заслуги чиї вірні, своїми ж гетьманськими універсалами без перешкод ониї маєтності опреділяв то на уряд, або