Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Сльози у неї ще котились, але важили вони так само мало, як чимраз менші сніжинки на її шубці.

— Як-не-як я твоя дружина, — зітхнула вона. Але прозвучало це якось тріумфально.

— Звичайно, — відгукнувся я.

Елізабет різко розпросталася. Вона замовила ще порцію ковбасок з хріном і пиво.

Останню гасову лампу погасили теж — нам пора було йти з цієї кав’ярні.

— Йоланта мене чекає, — сказала Елізабет, коли ми вийшли.

— Я тебе проведу, — заявив я.

Ми мовчки йшли поруч. Падав млявий, якийсь ніби пойнятий гниттям сніг. Ліхтарі, теж гнилі, не світили. Скупі й злісні, вони ховали іскорку світла в своїх скляних коробках. Вони не освітлювали вулиці, а робили їх ще темнішими.

Коли ми дійшли до будинку Йоланти Сатмарі, Елізабет сказала:

— Мені сюди, до побачення!

Я попрощався. Запитав, коли мені можна буде до неї прийти, і вже зібрався йти. Раптом Елізабет простягла до мене руки.

— Не відпускай мене, — попросила вона. — Я піду з тобою.

Що ж, я взяв її з собою. З Елізабет я не міг увійти ні в один із тих будинків, де мене, можливо, ще пам’ятали за колишніми часами. Ми блукали цим великим, осиротілим похмурим містом, як двоє сиріт. Елізабет міцно тримала мене під руку. Через хутро шубки мені передавалося биття її серця. Іноді ми зупинялися біля одного з тьмяних ліхтарів, і я дивився в її мокре обличчя. Я не знав, від чого воно мокре — від сліз чи від снігу.

Ми дійшли до набережної Франца Йозефа, майже не здаючи собі справи з того, де опинилися. Самі того не усвідомлюючи, пройшли Ауґартенським мостом. Сніг сипав і далі, гнилий і бридкий, і ми увесь час німували. Один із будинків на Нижній Ауґартенській вулиці світив нам назустріч крихітною зірочкою. Ми обидва знали, що звіщає ця зірочка, і рушили їй назустріч.

Шпалери, як звичайно, були отруйно-зелені. Світла не було взагалі. Швейцар запалив свічку, почекав, доки стече кілька крапель, і приліпив її до нічного столика. Над умивальником висів рушник. На ньому криваво-червоними нитками всередині зеленого вінка були вишиті слова: «Мир домові сьому!»

У цій кімнаті в цю ніч я любив Елізабет.

— Я в полоні, — сказала вона мені. — Йоланта взяла мене в полон. Не треба було мені тоді їхати з Бадена, коли помер Жак.

— Ти не в полоні, — заперечив я. — Ти зі мною, ти моя дружина.

Я намагався дослідити всі таємниці її тіла, а їх воно ховало чимало. Юнацька пиха — тоді я вважав її чоловічою — наказувала мені стерти всі сліди, які могла залишити Йоланта. Що це було? Пиха? Чи, може, ревнощі?

Зимовий ранок поволі заповзав отруйно-зеленими шпалерами. Елізабет мене розбудила. Коли вона так дивилася на мене, то здавалася геть чужою. В очах — переляк і докір, так, був і докір. Її строга сріблясто-сіра краватка, схожа на маленький меч, висіла на спинці фотеля. Вона ніжно поцілувала мене в очі, але раптом схопилася і вигукнула:

— Йоланта!

Ми похапцем одяглися, паленіючи з сорому. Ранок був жахливий. Сипав дрібний град. Йти нам було далеко. Трамваї ще не ходили. Цілу годину йшли ми під колючим дощем до будинку Елізабет. Вона скинула рукавички. Рука її була холодна.

— До побачення! — крикнув я їй услід. Вона не обернулася.

XXVI

Була восьма ранку. Матуся вже сиділа за сніданком, як щодня. Ритуал нашої зустрічі здійснився своїм звичаєм.

— Доброго ранку, мамо!

Сьогодні матінка приголомшила мене, сказавши:

— Привіт, синку!

Давно вже я не чув від неї цього хлоп’ячого вітання.

Коли ж вона вживала його востаннє? Років десять, а може бути, п’ятнадцять тому, коли я був ще гімназистом і на канікулах, якщо міг сидіти з нею за сніданком. У той час вона ще мала звичку укинути іноді некривдний жарт, який, мабуть, їй самій здавався вельми дотепним. Наприклад, вона казала, вказуючи на фотель, на якому я сидів:

— Ну як, чи не жорстко тобі на цій шкільній лаві?

Одного разу я кинув: «Саме так, мамо!», за що був на три дні позбавлений права сидіти за столом.

Сьогодні вона навіть почала нарікати на якість повидла.

— Не розумію, — мовила вона, — де вони беруть стільки буряка! Спробуй, синку! Вони пишуть, що це корисно. Бодай їх… — вона не доказала. Лайки вона завжди обривала на півслові. Я їв буряк і маргарин і пив каву. Кава була смачна. Я помітив, що наша покоївка мені наливає з іншого кавника, і зрозумів, що хорошу, насилу добуту каву фірми «Майнль» мати приберігала для мене, а сама задовольнялася гіркою бурдою з цикорію. Але я мав і навзнаки не давати, що це зрозумів. Їмость не терпіла, коли хтось розгадував її маленькі стратегічні виверти. Треба було прикидатися сліпим. Її марнославство було настільки велике, що іноді вона переймалася навіть мстивістю.

— То ти зустрівся зі своєю Елізабет, — почала вона прямо. — Я це знаю, вчора сюди заходив твій тесть. Варто мені трохи піднатужитись, і цілком його розумію. Він сидів тут години дві. Виклав мені, що у вас з ним була розмова. Я йому сказала, що могла б взнати це від тебе, але його було не спинити. Отже, ти маєш намір дати лад своєму життю — ось що я почула. А що думає про це Елізабет?

— Ми з нею зустрічалися.

— Де? Чому не тут?

— Мені на думку це не спало, мамо. Було вже дуже пізно.

— Він сказав, що хоче взяти тебе в справу. Ти, мовляв, нічого не вмієш. Не можеш прогодувати