Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Якову ані словом. Яків не шанував хасидів, казав, що вони дурні, але Бешта, схоже, боявся. Щоразу, коли до нього переходили люди від Бешта, не приховував свого задоволення. А траплялося таке часто.

Кажуть, що серце Бешта розірвалося, коли той почув, що сотні євреїв охрестилися. І що буцімто головна причина його горя — Яків Франк. Може, ця новина потішила б Якова, гадає Нахман. Може, написати йому про це?

Якубовського взяв на роботу Шломо, Францішек Воловський. Нахман має рахувати бочки пива. Робота неважка, броварня ще маленька. Якубовський підраховує кількість доставок, позначає повні й порожні бочки, стежить, аби товар розвозили цілим містом і до приміських шинків. Спершу Воловський висилав його під Варшаву шукати там покупців, але облишив це. Навіть у кунтуші Нахман виглядає якось непереконливо, блідо. Євреї купувати пиво у вихреста не хочуть, а неєвреї з підозрою поглядають на цього худого руданя, схожого на курку. Так про нього каже й Францішек: що Нахман нагадує курку. Якубовський якось це почув і образився. Йому приємніше порівнювати себе з лисом — такий він рудий і меткий.

Правду кажучи, останнім часом йому недобре і на самоті, і серед товариства. Уже думав кинути це безглузде чекання якогось дива у Варшаві й рушити на схід, до Меджибожа, але якраз помер малий Емануель, і Нахман подумав чомусь, що то Бешт забрав хлопчика з собою. І що в цьому є якийсь сенс. Бешт узяв малого на руки і поніс у ніч, аби вберегти його від них усіх. Так подумав Нахман і навіть із трепетом записав цю думку на берегах своєї книжки.

Нещодавно у Варшаві розповідали, що якось хворий Баал Шем Тов уже чекав смерті й звелів усім своїм учням прийти до нього. І роздавав їм речі, якими доти користувався сам. Одному дав табакерку, іншому — молитовну шаль, ще іншому — свій улюблений Псалтир. Але для улюбленого учня жодної речі не залишилося. І тоді Бешт сказав, що дарує йому свої історії: «Мандруватимеш світом і розповідатимеш ці історії, аби люди могли їх почути». Учень цей, правду кажучи, не надто зрадів, бо був бідний і волів отримати щось матеріальне.

Згодом він забув про це й заробляв, розвозячи молоко. Аж одного разу до його села дійшла звістка, що якийсь багатий чоловік у далекому краї готовий чимало заплатити, аби почути якусь історію про Бешта. Тоді сусіди нагадали чоловікові про його спадок і вислали в дорогу. Коли він прибув на місце, виявилося, що тим чоловіком є сам голова громади, чоловік заможний, але сумний.

Влаштували невеликий бенкет, на який запросили іменитих гостей, молочаря посадили посередині й після ситої вечері, коли запанувала тиша, попросили його розповідати. А він розтулив вуста, набрав повітря — і нічого. Тиша. Він усе забув. Сидів, знітившись, а гості не приховували розчарування. Так само було й наступного вечора. І ще наступного. Здавалося, ніби молочар втратив дар мови. Тому, геть засоромившись, він почав нишком збиратися додому. І вже сівши на воза, відчув, як у ньому щось наче переламалося. Вся його пам’ять, колись повна оповідок, винесла на поверхню один маленький спогад. Молочар схопився за нього й наказав зупинити коней. Зіскочив з воза і звернувся до господаря, який холодно з ним прощався: «Я згадав дещо. Таке, дрібничку. Нічого особливого».

І почав розповідати:

— Одного разу Баал Шем Тов розбудив мене серед ночі та звелів запрягати коней, щоб їхати до віддаленого містечка. Там зійшов перед одним багатим будинком біля костелу. У вікнах ще світилося. Зник у будинку на пів години. Коли повернувся, був дещо збуджений і наказав мені повертатися.

Тут молочар знову замовк.

— І що? Що було далі? — допитувалися присутні, але раптом, на подив усіх, голова громади вибухнув плачем і ще довго не міг себе опанувати. Лише трохи заспокоївшись, сказав:

— То я був тим чоловіком, якого відвідував Баал Шем Тов.

Усі пильно дивилися на нього, вимагаючи пояснень. Тож голова громади продовжив:

— У той час я був християнином і обіймав важливу посаду. До моїх обов’язків належала організація примусових навернень. Коли Баал Шем Тов увірвався до мене тієї ночі, я саме сидів за столом і підписував розпорядження. Мене здивував вигляд того бородатого хасида, який до того ж почав на мене кричати польською: «Скільки ще?! Скільки ще це триватиме?! Коли ти припиниш знущатися з власних братів?!» Я дивився на нього приголомшено і гадав, що той старий збожеволів або з кимось мене переплутав. А той все кричав: «Знай, що ти — врятована єврейська дитина, яку прихистила польська родина! Вони приховували від тебе твоє справжнє походження!»

Перш ніж святий чоловік зник так само раптово, як і з’явився, мене охопило велике збентеження. Я відчув жаль і докори сумління. «Чи буде мені пробачено те, що я заподіяв своїм братам?» — запитав я тремтливим голосом. І Баал Шем Тов відповів: «Того дня, коли хтось прийде до тебе і розповість цю історію, тебе буде прощено».

Якубовському теж хочеться, щоб хтось прийшов до нього з розповіддю. І щоб його було прощено.

Про двір з модринами у Войславицях та зуби Звєжховського

Сам маєток перебудували влітку. Накрили його новим дахом з модринового ґонту. Перефарбували кімнати, вичистили печі, збудували одну нову — з красивими білими кахлями, привезеними аж з-під Сандомира. Кімнат шість, дві з яких призначено для Хани та її донечки. В інших розташувалися жінки, з якими Хана дружить і які прислуговують їмості. Одну кімнату займає родина Звєжховських. Вітальні немає, мешканці зустрічаються у великій кухні, де найтепліше. Решта товариства живе у фільварку — умови там кепські, будинки вогкі та прогнилі.

Найгіршим, однак, є те, що вони бояться ходити до містечка. На них там дивляться вовком — і євреї, які обсіли весь невеликий ринок, і ґої. Одразу після їхнього приїзду хтось почав їм малювати фарбою на воротах чорні хрести. Невідомо, хто це робить і що вони означають. Дві перехрещені лінії виглядають лиховісно.

Однієї ночі хтось підпалив комору — ціле щастя, що пішов сніг і вогонь згас.

Звєжховський та Пьотровський їздять до баби, тобто Коссаковської, яка зараз вбиває час у палаці своїх кузенів Потоцьких у Красноставі, і нарікають на бездіяльність.

— Торгувати ми їздимо до Красностава, навіть до Замостя, бо тут нам не дозволяють. Була в нас ятка на ярмарку, але її перекинули в сніг, а товар розграбували й понищили, — каже Пьотровський, водячи поглядом за Коссаковською, яка походжає туди-сюди по кімнаті.

— Наш візок розібрали,