Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

підносячи капелюха на знак вітання, з маленькою голубою грудочкою на ім’я Гарні, що сиділа перед ним у сідлі, всі усміхались йому у відповідь, охоче заходили з ним у розмову й розчулено поглядали на дівчинку. У той час як вона, Скарлет...

Розділ LIХ

Ні в кого не виникало сумніву, що Гарні Батлер надто вже свавільна і що з нею треба б суворіше, але вона була загальна улюблениця, і ніхто не важився виявити належну суворість. Уперше вона показала свою натуру в ті місяці, коли подорожувала з батьком. Коли вони були в Новому Орлеані й Чарлстоні, батько дозволяв їй сидіти вечорами, скільки схоче, і вона не раз засинала в нього на рухах у театрах, ресторанах і за картярським столом. Опісля вже ніяким богом не можна було вкласти її спати о тій самій порі, що й слухняну Еллу. Коли Гарні була з батьком у тій подорожі, він купував їй такі сукенки, які вона хотіла, і потім щоразу, коли Мамка намагалась одягти її в бавовняне платтячко з фартушком, вона збивала бучу, конче вимагаючи вбрання з голубої тафти із мереживним комірцем.

Здавалося, вже несила вкоськати дівчинку — до такої самоволі вона дійшла, поки жила поза домом, та й пізніше, коли Скарлет хворіла й перебувала в Тарі. В міру того як Гарні підростала, Скарлет силкувалася осмикувати її, щоб не була така затята й норовиста, але це мало що допомагало. Рет завжди ставав на боці дочки, хоч би які химерні були її бажання, а поведінка обурлива. Він підохочував Гарні до розмов і ставився до неї як до дорослої, поважно вислуховував доччині міркування, вдаючи, ніби керується ними. Завдяки цьому вона привчилася перебивати старших коли їй заманеться, суперечити батькові й критикувати його. А він тільки сміявся і не дозволяв Скарлет дати їй навіть легенького ляпанця.

«Якби воно не таке миле й славне дівча, її терпіти не можна було б,— зажурено думала Скарлет, усвідомлюючи, що в дочки не менша сила волі, ніж у неї самої.— Вона обожнює Рета, і він би міг, якби хотів, змусити її, щоб поводилася краще».

Але Рет не виявляв ніякого бажання впливати на її поведінку. Хоч би що Гарні робила — він усе вважав правильним, і нехай би їй забаглося навіть місяця з неба, він і його б дістав, якби зміг. Гордість батькова тим, яка вона вродлива, які в неї гарні кучерики та ямочки на щоках, які граційні її рухи,— була безмежна. Він захоплювався задерикуватістю Гарні, жвавістю, своєрідною манерою виказувати йому свою любов. Незважаючи на всю свавільність і розпещеність, вона була така мила дівчинка, що батькові просто не ставало серця приструнчити її. Він був для неї бог, осердя її маленького світу, і йому було занадто дороге це, тож аби не підупасти в її очах, він і не важився ризикувати своїми напученнями чи докорами.

Гарні трималася його, як тінь. Вона будила його раніше, ніж він звик вставати, сідала поряд нього за столом, їла навперемін з його тарілки й зі своєї, їздила разом з ним верхи і не дозволяла нікому, крім Рета, роздягати її і вкладати на маленькому ліжечку поруч з його ліжком.

Скарлет і тішило, і зворушувало те, в які шори її маленька донька взяла Рета. Хто б міг припустити, що Рет, саме Рет з такою серйозністю поставиться до свого батьківства? Часом, однак, жало ревнощів пронизувало Скарлет, бо ж чотирилітня Гарні краще розуміла Рета, ніж будь-коли його розуміла сама Скарлет, і краще давала йому раду, ніж вона.

Коли Гарні минуло чотири роки, Мамка почала бурчати, що не годиться дівчинці «їздити розкаряч поперед своїм татком, та ще й задерши сукенку». Рет уважно вислухав закид, як і взагалі прислухався до Мамчиних зауважень щодо належного виховання маленьких панночок. Внаслідок цього з’явилися невеликий гнідо-білий коник — шотландський поні з довгою шовковистою гривою та хвостом — і до нього маленьке жіноче сідельце, окуте сріблом. Поні, звісно, призначався для всіх трьох дітей,— Рет купив окреме сідло й для Вейда. Але Вейд куди більше захоплювався своїм сенбернаром, а Елла взагалі боялася звірят. Отож поні став повною власністю Гарні й одержав ім’я «Містер Батлер». Радість Гарні затьмарювало лише те, що вона ще не могла їздити верхи по-чоловічому, як татко її, але коли він пояснив їй, наскільки важче триматися в жіночому сідлі, вона заспокоїлась і швидко опанувала науку верхової їзди. Рет страшенно пишався тим, як донька добре сидить у сідлі та які у неї вправні рученята.

— Ось почекай-но, як вона підросте, щоб уже поїхати на полювання! — хвалився він.— Ніхто з нею тоді не зрівняється. Я візьму її до Вірджинії. Тільки там уміють як слід полювати. І до Кентуккі, де цінують вправних вершників.

Коли дійшло до вбрання для верхової їзди, Гарні своїм звичаєм сама вибрала колір і зупинилася, звісно, на блакитному.

— Але ж, дорогенька! Тільки не цей блакитний оксамит! Блакитний оксамит — це мені на вечірню сукню,— засміялася Скарлет.— Амазонка з гарного чорного сукна — ось що личить малій дівчинці.— А побачивши, як насупилися маленькі чорні брови, додала: — Ради Бога, Рете, поясни їй, що ця тканина не підходить, вона ж одразу забрудниться.

— Та нехай собі має з блакитного оксамиту. Коли забрудниться, справимо їй нову,— примирливо відказав Рет.

Отож Гарні дістала блакитну оксамитову амазонку з довгою спідничкою, що звисала на бік поні, і чорного капелюшка з червоним пером, бо тітуся Меллі розпалила її уяву своєю розповіддю про перо, яке було на капелюсі Джеба Стюарта. В погідні й сонячні дні можна було бачити, як батько з донькою роз’їжджають Персиковою вулицею, і Рет осаджує свого вороного кремеза, щоб опецькуватий поні міг дотримати йому ходи. Часом вони чвалували тихими вуличками на околицях міста, розганяючи наполоханих курей, собак та дітей — Гарні з розвіяними кучериками шмагала Містера Батлера, а Рет не дозволяв своєму коневі надто вириватись наперед, аби дочка могла вважати себе переможницею в перегонах.

Переконавшись у тому, що Гарні впевнено сидить у сідлі, міцно тримає повіддя і не знає страху, Рет вирішив, що пора їй опанувати мистецтво брати невисокі перепони, наскільки на це спроможен Містер Батлер з його куценькими ногами.

Задля цього він наказав поставити на задньому подвір’ї невеликий бар’єрчик і став платити Вошеві, малому небожеві дядька Пітера, по двадцять п’ять центів на день, щоб той навчав Містера Батлера стрибати. Почали