Читати книгу - "Вогнем і мечем"

догори в мовчазній молитві, а потім сказав так:

– Я русин, кістка від кістки і плоть від плоті свого народу. Князі Святольдичі в цій землі лежать. Я любив і землю цю, і Божий люд, що грудьми її вигодуваний. Бачив, яких кривд сусіди завдавали одне одному, бачив, як дикі бешкетування запоріжців, так і нетерпиму гординю тих, хто войовничий цей народ захотів прив’язати до землі… Що ж належало робити мені, русинові й до того ж сенаторові та вірному синові Речі Посполитої? От я і пристав до тих, що говорили: «Pax vobiscum»[186] – тому що так повеліли мені кров і серце, тому що між ними був покійний король, батько наш, і канцлер, і примас, і багато-багато інших; а ще бачив я, що розбрати однаково згубні для обох сторін. Хотілося до кінця днів, до останнього подиху трудитися в ім’я злагоди – коли ж полилася кров, я подумав про себе: буду ангелом-миротворцем. І ступив на шлях цей, і йшов по ньому, і продовжую йти, незважаючи на біль, ганьбу і страждання, незважаючи на сумніви, що від усяких страждань страшніші. Бачить Бог, тепер я і сам не знаю, чи ваш князь занадто рано меч підняв, чи я спізнився з маслиновою гілкою, але зате розумію: даремні старання мої, сил бракує, марно б’юся сивою головою об стіну. Що бачу я перед собою, сходячи в могилу? Тільки морок і загибель, о милосердий Боже, загальну загибель!

– Господь пошле спасіння.

– О, нехай обдарує він мене перед смертю такою надією, щоб не вмирати у відчаї!.. Я ще за всі страждання йому подякую, за той хрест, що несу, за те, що чернь вимагає мою голову, а на сеймах мене зрадником називають, за моє руйнування, за ганьбу, що покрила мене, за гірку ту нагороду, що я від обох сторін дістаю!

Замовкнувши, воєвода здійняв схудлі руки до неба, і дві великі сльози, може, останні в житті, скотилися з його очей.

Скшетуський, не в силах стриматись, упав перед воєводою на коліна, схопив його руку і уривчастим од глибокого хвилювання голосом мовив:

– Я воїн і інший обрав шлях, але перед заслугами вашими і стражданнями низько схиляю голову.

З цими словами шляхтич і соратник Вишневецького притулився вустами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому разом з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав долоні йому на голову.

– Сину мій, – тихо промовив він, – нехай пошле тобі Господь розраду, нехай направить він тебе і благословить, як я благословляю.

* * *

Переговори, не встигнувши до пуття розпочатися, того ж дня зайшли в глухий кут. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно й у препоганому настрої. Передовсім він заявив, що все сказане вчора про перемир’я, про скликання комісії на Трійцю і про звільнення перед початком комісії полонених говорилося ним сп’яну, тепер же він бачить, що його хотіли ошукати. Кисіль спробував його улестити, заспокоював, пояснював, доводив, але було це – за словами підкоморія львівського – все одно що surdo tyranno fabula dicta.[187] І поводився гетьман настільки зухвало, що комісари не могли не пошкодувати про вчорашнього Хмельницького. Пана Позовського він ударив булавою тому лише, що той невчасно на очі потрапив, хоча виснажений хворобою Позовський і без того був на волосок од смерті.

Не допомагали ні висловлювана комісарами прихильність і добра воля, ні вмовляння воєводи. Тільки похмелившись горілкою і чудовим гущинським медом, гетьман повеселішав, але ні про які публічні справи не дав навіть заїкнутися, повторюючи: «Пити так пити – домовлятися завтра будемо!» О третій годині ночі він зажадав, щоб воєвода відвів його у свою опочивальню, чому той чинив опір під різними приводами, оскільки навмисне замкнув там Скшетуського, всерйоз побоюючись, як би при зустрічі гордого лицаря з Хмельницьким не сталось якої-небудь несподіванки, пагубної для молодої людини. Але Хмельницький наполіг на своєму і попрямував до опочивальні. Кисіль пішов за ним. Яким же був його подив, коли гетьман, побачивши лицаря, кивнув йому і крикнув:

– Скшетуський! Ти чому не п’єш із нами?

І приязно простягнув руку.

– Хворий я, – відповів, поклонившись, поручик.

– І вчора поїхав. Без тебе й веселощі були не веселощі.

– Такий він одержав наказ, – утрутився Кисіль.

– А ти, воєводо, помовч. Я його знаю: непростий птах! Не захотів дивитись, як ви мене вшановували. Та що іншому б не зійшло, цьому зійде: я його люблю, він мій друг сердечний.

Кисіль од подиву широко розкрив очі, гетьман же раптом звернувся до Скшетуського:

– А знаєш, за що я тебе люблю?

Скшетуський похитав головою.

– Думаєш, того, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли я ніхто був і ніби звір зацькований? Ні, не за те! Я тобі тоді перстень дав із прахом Гробу Господнього, але ти, норовливий, не показав мені цього персня, коли потрапив у мої руки, а я тебе все-таки відпустив, – виходить, ми квити. Не тому я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі навік вдячний і вважаю другом.

Скшетуський у свою чергу здивовано витріщився на Хмельницького.

– Бачив, як дивуються, – немов звертаючись до когось четвертого, сказав гетьман. – Добре, нагадаю тобі, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди прийшли з Тугай-беєм. Розпитую я всіх про недруга свого Чаплинського, котрого знайти не зумів, а мені й кажуть, як ти з ним обійшовся після першої нашої зустрічі: мовляв, однією рукою за чуприну, другою за шаровари схопив та двері ним вибив, – ха! – і морду в кров розбив собаці!

– Вірно, так я і зробив, – відповів Скшетуський.

– Ой, добре зробив, славно придумав! Я ще до нього доберусь, інакше до чого комісії та переговори? Неодмінно доберусь і по-своєму побавлюсь, одначе ж і ти його добре обробив.

Потім, обернувшись до Киселя, гетьман почав заново повторювати розповідь:

– За чуприну його схопив та за штани, чуєш, підняв, як слимака, двері вибив і надвір…

І розреготався так, що загуло у світлиці й відлуння докотилося до сусідньої кімнати.

– Накажи подати меду, шановний пане воєвода, треба випити за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль відхилив двері й гукнув слугу, що негайно приніс три келихи гущинського меду.

Гетьман цокнувся з воєводою та зі Скшетуським, випив – хміль, видно, відразу кинувся йому в голову, лице засміялось і душа розвеселилася; звернувшись до поручика, він крикнув:

– Проси, чого хочеш!

Рум’янець виступив на блідих щоках Скшетуського, на хвилину запанувало мовчання.

– Не бійся, – сказав Хмельницький. – Слово – олово: проси, чого