Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

таки усміхався, але в його усміху таїлася така жорстокість, що в мене поза спиною пішов мороз. А в очах проглядав вираз, з яким він стежив, коли з Ямамото здирали шкіру. Я мовчки пройшов мимо.

У радянському військовому штабі при таборі був один офіцер, з яким я міг по-дружньому розмовляти. За освітою також географ, він учився в Ленінградському університеті, приблизно мого віку. Нас пов’язувала цікавість до картографії, і на цьому ґрунті ми часто вели професійні розмови. Його цікавили оперативні карти Маньчжурії, складені Квантунською армією. Звісно, при його начальстві ми таких речей не торкалися, та як тільки залишалися на самоті, розмова про картографію приносила нам тільки радість. Іноді він приносив мені щось поїсти, показував фотографії дружини і дітей, що залишилися в Києві. За час перебування у полоні серед росіян він був єдиною людиною, з якою я хоч трошки здружився.

Одного разу, наче між іншим, я запитав у нього про в’язнів, зайнятих ремонтом на станції, — мовляв, серед них я помітив одного, що, можливо, колись займав високу посаду. Коли я докладно описав його зовнішність, Ніколай — так звали мого знайомого — похмуро глянув на мене.

„Це, напевне, Борис Шкуродер, — сказав він. — Тобі краще ним не цікавитися“.

„Чому?“ — запитав я.

Ніколаю не дуже хотілося розводитися на цю тему, та оскільки він знав, що я можу стати йому в пригоді, хоч-не-хоч розповів, як Борис Шкуродер опинився на шахті.

„Тільки не смій передати кому-небудь, що я тобі скажу, — попередив Ніколай. — Без жартів, він — небезпечна людина. Я не хотів би з ним знатися“.

І от що розповів Ніколай. Бориса Шкуродера насправді звати Борисом Громовим. Як я і здогадувався, він був майором НКВС. У 1938 році, коли Чойбалсан захопив у Монголії владу, а потім став прем’єр-міністром, Громова послали до Улан-Батора військовим радником — організувати держбезпеку за зразком беріївського НКВС і справно придушувати контрреволюційні елементи. Він зі своїми посіпаками влаштовував облави, кидав людей у табори, катував і при найменшій підозрі без жодних сумнівів знищував.

Після закінчення боїв під Номонханом, коли криза на Далекому Сході минулася, його відкликали до Москви й негайно послали у Східну Польщу, окуповану СРСР, з метою чистки польської армії. Там він і дістав кличку Шкуродер. Бо, використовуючи чоловіка, привезеного з Монголії, катував людей, здираючи з них шкіру. Природно, що поляки смертельно його боялися. Людина, перед якою здирають з когось шкіру, готова у всьому зізнатися. Коли ж унаслідок несподіваного прориву кордону німецькими військами між Німеччиною та СРСР почалася війна, він повернувся з Польщі до Москви. У той час, коли за підозрою у таємних зв’язках з гітлерівським режимом відбувалися масові арешти, людей без будь-якого суду знищували або відправляли в концтабори, Шкуродер став правою рукою Берії і, використовуючи улюблений спосіб катування, широко розгорнув свою діяльність. Щоб зняти із себе відповідальність за неспроможність передбачити напад нацистів і для утвердження своєї влади, Сталіну і Берії довелося сфабрикувати теорію внутрішньої змови. Від жорстоких тортур невинно загинула сила-силенна людей. Не знаю, це правда чи ні, але казали, що Борис зі своїм напарником-монголом обідрали шкіру принаймні з п’яти чоловік. Подейкували, що він гордився розвішаною в його кабінеті людською шкірою.

Борис був жорстоким і водночас — надзвичайно обережним, а тому пережив усі інтриги і чистки. Берія любив його, немов сина. Однак він, здається, трохи переоцінив себе й одного разу перестарався. Ця помилка виявилася для нього фатальною. Борис арештував і допитав командира танкового батальйону, звинувативши його в таємному співробітництві з одним механізованим підрозділом німецької армії під час боїв в Україні. Комбата замучили до смерті, катуючи гарячою праскою. Спалили вуха, ніс, задній прохід, геніталії. Однак потім з’ясувалося, що цей офіцер доводився племінником якомусь високому партійному діячеві. Крім того, Генштаб Червоної армії провів ретельне розслідування, яке показало, що комбат ні в чому не винен. Звичайно, партійний орган розлютився, а принижене військове командування теж не захотіло мовчати. Цього разу навіть сам Берія не зміг допомогти Борису. Його позбавили всіх звань, віддали під суд і разом з напарником-монголом присудили до смерті. Але НКВС зробило все, щоб пом’якшити його долю — Бориса відправили в табір на каторжні роботи (а монгола все-таки повісили). Кажуть, начебто Берія таємно переслав Борису в концтабір записку, в якій обіцяв витягти його на волю і попросив протриматися хоч один рік, поки він сам не розбереться з військовим і партійним керівництвом. Принаймні так розповідав Ніколай.

„Тепер вам усе ясно, Мамія? — приглушеним голосом сказав Ніколай. — Тут усі вважають, що Борис коли-небудь повернеться до Москви, що Берія невдовзі його звідси вирятує. Хоча навіть Берії треба бути обережним, бо в таборі зараз порядкують партійна і військова влада. Так що нам не можна заспокоюватися. Будь-коли вітер може змінити напрям. Тож якщо зараз хтось його зажене на слизьке, він йому добряче відомстить. У світі є багато дурнів, але серед них не знайдеться такого, хто сам підписав би собі смертельний вирок. А тому тут усі обходяться з ним обережно, як з фурункулом. Звичайно, слуг йому дати й влаштувати в готель не можемо, але для годиться навіть кайдани йому надіваємо і даємо молотом трохи помахати. У нього окрема кімната і вдосталь горілки та курива. По-моєму, він — не людина, а отруйна гадюка. Від такого ні країні, ні людям жодної користі. От було б добре, якби хтось уночі відважився перерізати йому горло!“

Ще одного дня я знову проходив поблизу станції, і мене знову зупинив той самий здоровенний сержант. Я вийняв перепустку, щоб показати йому, але він, хитнувши головою, навіть не глянув на неї, а натомість сказав, щоб я негайно зайшов до начальника станції. Нічого не розуміючи, я заглянув у кабінет начальника — там його не було, а чекав мене Громов в арештантській робі. Він сидів за столом і пив чай. Я так і завмер на порозі. На його ногах не було кайданів. Він подав мені знак рукою, щоб я зайшов.

„О, лейтенант Мамія! Як давно ми не бачилися!“ — добродушно всміхаючись, сказав Громов і запропонував мені сигарету.

Я похитав головою.

„Минуло вже років дев’ять чи, може, вісім? — провадив він далі, закурюючи. — Зрештою, це не має значення. Найголовніше — ти живий і здоровий. Яка радість — зустріти давнього друга! Особливо після такої жорстокої війни. Правда? До речі, як же ти зумів вибратися з того проклятого колодязя?“

Я мовчав, ніби води в рот набрав.

„Ну