Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

гаразд. Добре, що звідти вибрався. Бачу, й руку десь втратив. І по-російському несподівано забалакав. Просто чудово! А без однієї руки можна обійтися… Найголовніше — що ти живий“.

Я відповів, що вижив не тому, що дуже цього хотів.

Громов голосно зареготав.

„Лейтенанте Мамія, ти — досить цікава людина. Не хотів вижити, а вижив. Справді цікаво. Та мене так просто не обдуриш, ні! Звичайна людина сама з такого глибокого колодязя ніколи не вилізе. А крім того, не переправиться через ріку й не добереться до Маньчжурії. Але ти не турбуйся. Я нікому не скажу.

До речі, як сам бачиш, я тепер звичайний в’язень, позбавлений усіх звань. Однак я не збираюся вічно дробити тут, на краю землі, молотом каміння. У мене і зараз там, у Центрі, своя рука, завдяки їй і тут щодня набираю сили. Скажу тобі відверто: хочу мати добрі стосунки з японськими полоненими. Що не кажи, виробничі показники шахти залежать від того, скільки вас і як ви будете старатися на роботі. Я так думаю: з вами треба рахуватися. Хочу, щоб у цьому ти мені допоміг. Ти служив у Квантунській армії, у розвідці. Сміливий, по-російському говориш. Як станеш посередником, то, по змозі, полегшу життя і тобі й твоїм землякам. По-моєму, непогана пропозиція, га?“

„Я досі ні разу не шпигував і не збираюся тепер цього робити“, — чітко відповів я.

„Та я ж не кажу, щоб ти став шпигуном, — заспокоював Борис. — На жаль, ти неправильно мене зрозумів. Я сказав, що, по змозі, полегшу життя і тобі й твоїм землякам. Пропоную встановити добрі стосунки з вами, а тобі, так би мовити, стати посередником, от і все. Послухай, лейтенанте! Я зможу виперти звідси цього грузинського лайняка, члена Політбюро. Правда! Ви всі його люто ненавидите. Якщо ми його випремо, ви зможете отримати часткове самоврядування, створювати комітети, мати свою організацію. Принаймні охорона не знущатиметься з вас, як тепер. Ви ж давно цього прагнули, чи не так?“

Борис казав правду. Ми давно виставляли ці вимоги перед табірним начальством, але завжди діставали різку відмову.

„І що ти вимагаєш навзамін?“ — запитав я.

„Нічого особливого, — сказав він, усміхаючись і розводячи руками. — Мені потрібні тісні, добрі стосунки з японцями. Потрібна їхня допомога, щоб спровадити звідси групу товаришів, з якими важко знайти спільну мову. Багато в чому наші інтереси збігаються. То чому б нам не об’єднатися? Як кажуть американці, give and take, тобто ти мені — я тобі. Ти мені допомагаєш — я тобі нічого поганого не роблю. Обшахровувати не збираюся. Не прошу, щоб ти мене любив. Була між нами прикра неприємність, це правда. Але слова дотримую. Коли щось пообіцяв, то так воно й буде. А те, що було, за водою попливло.

За кілька днів я хотів би отримати від тебе чітку відповідь на цю пропозицію. Гадаю, варто спробувати, адже ви нічого не втрачаєте. Згоден? І ще одне: ця розмова має залишитися між нами. Можеш розповісти про неї тільки особливо довіреним людям. Правду кажучи, серед вас затесалося кілька донощиків, що співпрацюють з членом Політбюро. Гляди, щоб до їхніх вух це не дійшло. Якщо вони дізнаються — нам буде швах. Наразі я тут не всесильний“.

Повернувшись у зону, вирішив потай поговорити про пропозицію Бориса з однією людиною — колишнім підполковником, сміливим і рішучим, з розумною головою. Він командував військами, що захищали гірську фортецю на Хінґані до останку й відмовлялися підняти білий прапор навіть тоді, коли Японія вже капітулювала. У таборі серед японських військовополонених він уважався головним авторитетом, рахувалися з ним також росіяни. Приховавши те, що сталося на Халхін-Голі з Ямамото, я розповів йому про Громова — про те, що раніше він був офіцером держбезпеки і яку пропозицію зробив. Підполковник, видно, зацікавився можливістю позбутися партійного начальника, який керував шахтою, і домогтися для японців створення хоч якогось самоврядування. Я попередив: Борис украй небезпечний, справжній хижак, майстер плести інтриги, якому не можна безоглядно довіряти. „Можливо, він таким і є, — відповів підполковник. — Але він правильно сказав, що нам втрачати нема чого“. Я не знайшовся, що відповісти на такі слова. Я подумав, що коли справді щось із цієї домовленості й вийде, то гірше, ніж зараз, не буде. Але я страшно помилився. Правильно кажуть: пекло не має дна.

Через кілька днів я влаштував підполковнику таємну зустріч з Борисом і був на ній перекладачем. Після півгодинних переговорів вони про все домовилися і потиснули один одному руки. Як справа пішла далі — не знаю. Прямих контактів вони уникали, щоб не привертати до себе уваги, видно, обмінювалися зашифрованими повідомленнями. На цьому моє посередництво скінчилося. І підполковник, і Громов дотримувалися суворої конспірації. І мене це задовольняло. Бо якби я міг, то не хотів би мати з Громовим ніяких стосунків. Та, як з’ясувалося пізніше, це було неможливо.

Приблизно через місяць, як і обіцяв Борис, грузинського члена Політбюро усунули з посади за розпорядженням Центру, а через два дні прислали іншого партпрацівника. Минуло ще два дні, і за одну ніч хтось задушив відразу трьох японських полонених. Їх повісили на балках під стелею — мовляв, вони вчинили самогубство, але ніхто не сумнівався, що з ними розправилися самі японці. Напевне, це були донощики, про яких згадував Борис. Справу не розслідували, винуватців не знайшли. А тим часом влада в таборі майже повністю перейшла до рук Бориса».

33

Пропала бита

Повернення «Сороки-злодійки»

Одягнувши светр і коротке пальто, насунувши на очі вовняну шапочку, я перебрався через огорожу на задвір’ї і тихо спустився на безлюдну доріжку. Ще не розвидніло, і люди навколо спали. Я крадькома рушив доріжкою до «садиби».

За останніх шість днів у домі нічого не змінилося. У раковині лежав немитий посуд. Жодних записок на столі й жодних повідомлень на автовідповідачеві. Холодний, мертвий екран комп’ютера в кімнаті Цинамона. Як завжди, кондиціонер підтримував установлену температуру. Я зняв пальто, рукавички, скип’ятив воду й приготував чай. Замість сніданку з’їв кілька сирних крекерів, вимив посуд і поставив на полицю. Настала дев’ята година, а Цинамон усе не з’являвся.

Вийшовши в сад, я відхилив кришку колодязя і, нагнувшись, глянув униз. Там, як завжди, панувала густа темрява. Я настільки знав колодязь, що він здавався продовженням мене самого. Його пітьма, запах, тиша стали частиною мого єства. У певному розумінні я знав про нього докладніше, ніж про Куміко. Звичайно, я ще добре пам’ятав про неї. Заплющивши очі, міг