Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

Джастину не покидала впевненість, що Меґі все ж таки передумає і приїде до Рима, аж до того моменту, коли вона переконалася, що матері серед гостей немає. Те, що вона не приїхала, стало жорстоким ударом; Джастина навіть не знала, за кого їй було болючіше — за себе чи за Дейна. Та все ж з нею були дядьки, і вона, безперечно, почувалася для них господинею.

«Ну чому ж вони такі несміливі та сором’язливі! Хто з них хто? Чим старшими вони ставали, тим більш схожими робилися. А в Римі вони були такі, якими були завжди: точнісінько як тваринники з Австралії, що приїхали у відпустку до Рима. Кожен був одягнений у класичну міську уніформу заможного скватера: рудувато-коричневі верхові чоботи з еластичними халявами, класичні брюки, рудувато-коричневі спортивні куртки з товстої ворсистої вовни з боковими вентиляційними отворами та безліччю шкіряних нашивок, у білих сорочках із в’язаними вовняними краватками та плосковерхих крислатих капелюхах. Під час великодньої виставки таке вбрання часто траплялося на сіднейських вулицях, але під осінь у Римі воно мало екстраординарний вигляд.

І можу сказати, не кривлячи душею: велика подяка Рейну! Він із ними такий приязний! Ніколи б не повірила, що хтось спроможеться розв’язати Петсі язика, але у Райнера це вийшло, слава Богу. І тепер вони торохтять, наче папуги; а до речі, де він примудрився дістати для них австралійське пиво? Мої дядьки йому сподобалися і, сподіваюся, йому з ними справді цікаво. Цьому німецькому промисловцю-політику все до снаги, все перемелює млин його особистості. Незбагненно — як він із такою вдачею примудряється зберегти вірність своїй вірі? Ви — дивовижна загадка, Райнере Мерлінґ Гартгайм. Приятель пап та кардиналів, друг Джастини О’Ніл. О, я вам така вдячна, що навіть поцілувала б вас, якби ви не були такі огидні! Господи, що б я робила, якби опинилася в Римі зі своїми дядьками, а Рейна поруч не було б? Що ж, вдале ім’я я придумала вам».

Рейн сидів, відкинувшись на спинку крісла і слухаючи розповідь Боба про стригальство, а Джастина, не маючи, що робити, бо німець все повністю взяв на себе, з цікавістю роздивлялася його. Здебільшого вона відразу ж помічала у людях їхні фізичні особливості, але зрідка пильність підводила її, могла застукати зненацька й утворити нішу в її житті, так і не отримавши від неї отої початкової оцінки. А якщо така оцінка не була зроблена, то могли пройти роки, і ці самі люди могли втрутитися в її думки як чужинці. Саме це й відбувалося, коли вона спостерігала за Рейном. Звісно, визначальною стала ота перша зустріч, коли вона, оточена з усіх боків церковниками, ошелешена й перелякана їхньої сановною величчю, поводилася підкреслено розв’язно й навіть нахабно. Тому їй вдалося запам’ятати лише найочевидніші риси: його кремезну статуру, його волосся, його чорнявість. А потім все це зблякло, бо він нав’язав їй сприйняття самого себе, яке виходило за межі суто фізичних атрибутів: Джастині було набагато цікавіше слухати, що промовляє рот, аніж на цей рот дивитися.

І тепер вона дійшла висновку, що він не був бридким. Вочевидь, зовнішність Райнера відображала не найкраще і найгірше, що в ньому було. Як у римського імператора. Тож не дивно, що йому подобався Рим. Широке обличчя з широкими й високими вилицями та невеликим, але орлиним носом. Оці чорні брови, чомусь прямі, хоча б мали повторювати вигин надочних дуг. Незвично довгі, майже жіночі вії та досить приємні чорні очі, здебільшого напівзаплющені, щоб приховати його думки. Але найціннішим надбанням Райнера був, беззаперечно, його рот: ані повний, ані тонкогубий, ані маленький, ані великий, гарної форми, з чітко окресленими обрисами губ і тою особливою рішучістю, з якою він стискав його, немов побоюючись, що коли він послабить контроль над ним, звідти повискакують таємниці його справжньої натури. Як це цікаво — аналізувати обличчя, яке вважалося знайомим, а виявилося незнайомим взагалі!

Джастина вийшла з задумливості й спостерігала за Райнером. Це було наче з тебе зірвали одіж перед натовпом, який готовий тебе закидати камінням. На мить його очі прикипіли до її очей — широко розкриті й уважні, й не стільки спантеличені, скільки здивовано-обережні. Потім Райнер спокійно перевів погляд на Боба і поставив йому цілком доречне запитання про методи підтримання високої якості вовни. Джастина подумки струсонула головою і наказала собі не фантазувати всілякі дурниці. Хоча цікаво було уявити можливим коханцем чоловіка, який скільки років був її другом. І виявити, що ця думка їй не огидна і не відразлива.

Після Артура Лестрейнджа вона мала низку його послідовників, та її не тягнуло пореготати під час статевого акту. О, довгий же шлях здолала я після тієї пам’ятної ночі. Та чи досягла я насправді хоч якогось прогресу? Втім, кохатися з чоловіком — це дуже приємно, і до біса те, що Дейн казав їй про одного-єдиного чоловіка. «Я ніколи не зупинюся на одному чоловікові, тому я не спатиму з Райнером, ні, тільки не це. Бо тоді багато чого зміниться, і я втрачу свого друга. А мені потрібен друг, я не можу дозволити собі втратити його. Тому я збережу його для себе так, як і Дейна, — людську істоту чоловічої статі, яка не має для мене жодного фізичного значення».

* * *

Церква вміщала двадцять тисяч людей, тому не була переповненою. Ніде у світі не було вкладено стільки часу, думки та генію у створення храму Божого, як у базиліку Святого Петра; перед нею жалюгідно бліднули всі язичницькі храми античності. І це не було перебільшенням. Скільки любові, скільки важкої праці, скільки поту. Базиліка Браманте, купол Мікеланджело, колонада Берніні. Пам’ятник не лише Богу, а й Людині. Глибоко під сповідальнею, у маленькій кам’яній камері був похований сам святий Петро; тут коронувався імператор Карл Великий. Здавалося, поміж тоненькими низочками світла відлунює шепіт давно замовклих голосів, давно померлі пальці пестять бронзові промені за головним вівтарем і ніжно гладять кручені бронзові колони baldacchino[15].

Він лежав долілиць на сходах, наче мертвий. Про що він думав? Чи відчував біль (якого не мав права відчувати) через те, що його мати не приїхала? Кардинал Ральф, дивлячись крізь сльози, знав, що такого болю не було. До цього — так, був. Опісля — теж, безумовно, буде. Але тепер болю не було. Все у ньому зосередилося на цьому моменті в очікуванні дива. Не мусить бути в ньому місця ні для чого, що не є Богом. Це був день його днів, найважливіший момент його життя, і ніщо не